23_2018/19
 
Покора перед Господом. «Зігни коліна перед Господом, Який нас створив» (Пс 95, 6)
 
Хоч і маємо велику гідність Божої дитини, але ми не самодостатні – Бог є першопричиною любого нашого діяння. Як створіння, залежимо від свого Творця. Відділяючись від Творця, без допомоги благодаті не можемо осягнути свою остаточну мету. Властивим у відносинах з Творцем є відносини залежності, але це не применшує нашу гідність. З таких відносин виникає постава приниження перед Богом і перед тим, що є Божим у кожному створінні. Принижуючись, пізнаємо свою малість і вбогість перед Господом, таким чином прославляємо Його велич. Підставою для такої постави є довіра і любов до Бога, готовність виконувати Його волю, прагнення святості. Покора пов’язана з пізнанням усієї правди про себе у світлі Божої досконалості і Його милосердної любові, правди про себе як створіння, яке подібне по образу до Бога, обдароване талантами, але обтяжене схильністю до гріха і його наслідками. Якщо побачимо себе і свої вчинки у правді, то дізнаємось, що ми є жебраками у Господа, що Господь є джерелом нашого душевного добра. Прагнемо, аби у щоденному житті притягувало нас те, що є покірним; аби Господь робив наші серця подібними до Його Серця, аби нашим життям ми наслідували Бога, Який обрав дорогу приниження. Піклуємося про поставу пошани іншої людини, аби «вдягнутися в покірливість одного супроти одного» (1 П 5, 5), «вважаючи в покорі один одного за більшого від себе»(Флп 2, 3). Така постава повинна допомагати нам у розбудові єдності і взаємної любові, відкривати очі на потреби іншої людини, на його таланти, звільняти нас від оцінювання, аби ми піклувалися не тільки про свої справи, але й про справи іншої людини.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- велике Господнє Приниження зробило людство щасливим, обдарувало нас Вічним життям... чи робить тебе або когось іншого щасливим власне приниження?
- що робиш, аби уникнути приниження? якою «ціною» досягаєш цього?
 

22_2018/19
 
Життя у правді. Свідомість гідності Божої дитини
 
Боже Об’явлення прояснює слабкості людини, водночас відкриває її гідність і покликання. Людина сучасного світу часто втрачає почуття власної гідності і власної грішності, живе так, якби Бога не існувало. Забуває про те, що вона є коханою Божою дитиною. Не шанує цієї гідності; втрачає також почуття гріховності, занадто піклується про свою індивідуальність і незалежність, більш, чим про свої відносини із Богом. Тому таким актуальним є заклик святого Леона Великого: «Пізнай свою гідність, християнине». Підставою цієї гідності є той факт, що Господь створив нас на свій образ і подобу, Він захотів нас, нашого існування з огляду на нас самих. У Своїй мудрості і любові надав сенс і мету нашому існуванню, і у цьому нас всіляко підтримує. Нашим покликанням є участь у житті Господа, формування приязні і діалогу з Ним. Тільки Бог є добрий, а наша добрість виникає з Його доброти. Можемо шукати Бога і тривати при Ньому тільки у свободі, тому що гідність людини полягає у тому, що вибір повинен бути вільним, свідомим, здійснений особисто, під впливом внутрішнього натхнення, а не під зовнішнім примусом. Христос мовив : « Якщо хочеш, іди за Мною», залишив нам свободу відповіді на це запрошення. Дорога покликання є даром і ініціативою Бога Отця і кожна з нас запрошена до свідомої і добровільної відповіді на цей дар. У наше єство Бог вписав своє право, яке у глибині нашого сумління завжди спонукає до чинення добра і уникання зла, до любові до Бога і до ближнього. Відкриваючи те, що Господь шанує нашу гідність, прагнемо у іншій людині бачити перед усім позитивне, цінувати її як дар Божий. У цьому дусі зобов’язані реалізувати нову заповідь Христа, прагнемо до взаємного шанування один одного, любити так, як любив нас Христос.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- часто сповідаємося із власних гріхів – пробуємо відкривати свою грішність, просимо про допомогу у Господа; а як із почуттям власної гідності? де і коли ми його втрачаємо? чи взагалі маємо цю гідність?
 

21_2018/19
 
Життя у єдності з Господом
 
Життя в усій його повноті є відносинами, стосунками з Тим, Хто є джерелом життя, Хто є Життям і Любов’ю. Фундаментом таких відносин є віра, яка дозволяє «побачити Христа», Який стоїть посеред нашого життя з даром єдності, до якої нас запрошує. Важливо, аби ми дозволили Йому укорінитися в нас, аби ми будували життя,свою святість на Ньому як на правдивому, міцному фундаменті, а через це укріплювали «сили внутрішньої людини». Ми запрошені до єдності з Богом через акт створення, це Він першим будував відносини з нами. Хочемо відповісти на це прагнення Бога, тому прикладаємо зусилля до радикального укорінення нашого життя у Христі. З радикального укорінення у Христі повинен виникати радикалізм молитовного життя, життя Євангелієм, радикалізм життя євангелічними радами. На шляху розбудови єдності з Богом Він дає нам різноманітні засоби освячення – Слово, життя Таїнствами, молитву. Навіть, якщо ми розриваємо єдність через гріх, Господь все ж залишається вірним, чекає на нас із Своїм милосердям, аби ми тільки здійснили зусилля до власного навернення. І тоді усі засоби освячення, що їх дає нам Господь, будуть мати силу для переміни нашого життя.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- під час Великого Посту як укріплюєш «сили внутрішньої людини»? чи насправді Піст є для тебе Великим?
- У чому проявляється радикалізм твого духовного життя?
 

20_2018/19
 
Прагнення послуху допомагає нам з вдячністю приймати усе, що зустрічає нас у житті, як дар на шляху до поєднання з Христом. Відчуваємо себе покликаними до послуху у рамках конкретної спільноти, яка затверджена Церквою, та у відповідності до вимог Статуту. У щоденності часто вчимося послуху, здійснюючи певні зусилля до зміни способу мислення, переоцінки цінностей, приймання певного роду терпінь, що може бути пов’язане, наприклад, зі зміною якихось власних планів і намірів, з прийняттям відповідальної особи, яку Господь ставить на нашій дорозі. Допомогою у активному пошуку Божої волі є молитва, щоденний контакт із Божим Словом, яке стає підставою, критерієм для здійснення вибору, вчить нас відкривати життєві шляхи, вразливості на те, що подобається Богові. У важких, болісних ситуаціях вчимося слухати Його, прибігати до Нього, терпляче і з надією очікувати на Його допомогу, приймаємо поставу готовності до здійснення Його волі.
У житті спільноти важливим є розпізнання волі Бога відносно усієї спільноти, не тільки її окремих учасниць. Потрібно бути вразливими на знаки часу, потреби Церкви і людей, провадити діалог з людьми, вміти відмовлятися від якихось певних схем,але і відважно відстоювати свої думки, водночас відкриватися на нові перспективи. Але в усіх пошуках належить піклуватися про дотримання єдності,про відкритість на поради Відповідальних осіб у спільноті, що стосуються дороги покликання і вірності харизмату. Важливо вступати у активний діалог з Відповідальними з метою спільного розпізнання Божої волі; бути сповненими погоди духа і оптимізму у різних життєвих обставинах. Прикладом досконалого послуху для нас є Марія, виразом його є слова: «Ось я, слугиня Господня, нехай станеться по Твоєму слову» (Лк 1, 38).
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- надзвичайно важко навчитися послуху, адже проти цього бунтується людська істота, її гординя; який конкретний досвід цього маєш ти?
- «насправді радісною є покірна людина» - чи згодна з цими словами? що заважає тобі бути радісною?
 

19_2018/19
 
Євангельська рада послуху
 
   Підставою нашого свідомого і вільного вибору життя згідно євангельської ради послуху є особисте досвідчення присутності люблячого Ісуса і прагнення відповісти на любов Господа. Послух є синівською поставою відносно Бога Отця; відносини приязні з Христом, Якому цілковито довіряємо, віруючи, що Він хоче нашого добра, що Його плани відносно нашого життя випливають з любові до нас. Шукати Божої волі – означає шукати доброї волі, що прагне нашої реалізації, що очікує нашої добровільної відповіді на Божу любов, аби учинити з нас знаряддя Божої любові. Хочемо наслідувати послух Христа, Який «існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність з Богом, а применшив самого себе, прийнявши образ слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившись як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж – хресної» (Флп 2, 6-8). Через власний послух Христос відкупив і освятив нас, тому, приймаючи життя у послуху, наслідуємо у дусі віри і любові послух і покору Христа, прагнемо мати уділ у Його Відкупленні, а також знайти власну дорогу освячення. Вчимося у Христа, як у поставі свободи і безумовної любові вкладати власну волю на руки Бога Отця і як чинити ту волю щоденною їжею для душі. Складаючи обітницю послуху, хочемо перемінити усе те, що у нашому житті пов’язане з грішною натурою, грішною людською природою, з пихою світу, з нехіттю до визнання присутності Бога, з бунтом проти Його намірів, з егоїстичним прагненням до панування замість служіння.
Послух є для нас, з одного боку, дорогою до істинної свободи, допомагає нам перемогти егоїзм, невластиві стосунки з іншими людьми, ставлення до речей, визволяє нас із різноманітних обмежень, відкриває на Господа і світ. Йти за Ісусом – найкраще використання людської свободи. З іншої сторони, наше життя повинно ставати свідоцтвом того, що свобода є дорогою до послуху волі Отця.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- видаються незрозумілими слова про те, що послух є дорогою до істинної свободи; можливо є спокуса вважати, що, триваючи у послуху, не потрібно мати власну думку, перекладаючи відповідальність за рішення на когось більш розумного, або «уповноваженого»? у кого потрібно шукати поради?
- чи достатньо твоєї віри для прийняття постави послуху, значить, служіння? Чи прагнеш цієї постави, адже духовним прикладом для нас, як ми говоримо, є Марія?
 

текст на першу суботу березня:
 
Завжди питай Святого Духа, чого Ісус очікує від тебе кожної хвилини твого життя і у кожній справі, яку мусиш зробити. (пор. Gaudete et exsultate)
 
Ісус знає про усе те, що криється у моєму серці. Бог покликав нас до того, аби ми стали новими людьми у Христі,аби перемінилися у Христі. Треба услід за св.Павлом питати: « Господи, що хочеш, аби я вчинив?» (Ді 9,6). Необхідно відчути каяття. Потрібно прокинутися, щоб ви не піддавалися самозадоволенню: «Господи, щоб я прозрів!" (Лк 18, 41), тому що я заплутався в багатьох ілюзіях. (пор. Й. Платек, Сам на сам із Господом)
 
Роздумування над Божим Словом формує в нас надприродне бачення, оберігає від ментальності світу, робить можливим відкривання способів Божого діяння, розпізнавання Божої волі і власного діяння згідно з нею; надає здатність до виконання того, що є добре і досконале. (пор. Рим 12, 2).
Господь об’являється нам через Своє Слово і уділяє нам Самого Себе, тому шукаємо живого і тривалого контакту з Його Словом, яке проголошується щоденно, стараємося розважати над ним, зберігати його у серці як скарб; чинимо його підставою, фундаментом наших справ і виборів. Прагнемо приймати Боже Слово з послухом вірі, приймаючи участь у «так» Христа і у «fiat» Марії. Щоденне читання і розважання Святого Письма допомагає нам щораз більше пізнавати Ісуса Христа, а медитація стає для нас особливою зустріччю з Тим, Який нас полюбив і прагне в нас уформувати своє Обличчя, як це зробив з Марією. Медитація повинна допомагати нам прибігати до Божої волі і відповідати Богу нашим життям. У Божому Слові шукаємо властивої інтерпретації щоденних досвідчень і вказівок на дорозі нашого життя. (пор.  Директоріум)
 

текст на першу суботу лютого:
 
Богопосвячені особи, йдучи за прикладом Марії і святого Йосипа, вказують нам, що усі події нашого життя позначені слідами Присутності Бога. Бог прагне бути присутнім у кожній хвилині нашого буденного життя, аби вже тут, на землі, відкрити нам брами Неба. Життя Богопосвячених осіб є свідоцтвом цього, правда ця стає фактом. Слухаючи і виконуючи Боже слово, вони прагнуть підтвердити життям віру, яку визнають устами. Адже віра без вчинків мертва. Молитва і особиста зустріч з Ісусом в щоденній Євхаристії є джерелом їхніх духовних сил і гарантує плідність апостольських справ, що їх виконують. Приходячи щоденно до храму, аби тривати на молитві як Симеон і Анна, нагадують нам, що молитва і адорація приносять плоди завжди, навіть коли їх треба очікувати все життя. Богопосвячені особи відчувають себе посланими до сучасної людини, як звістуни Доброї Новини. Дякуючи Святому Духові, проголошують Євангеліє усюди, де знаходяться у цей день. Таким чином відкривають світу істинне обличчя Бога, Який є Любов’ю. (…) На цій дорозі віри, покликання, відчитування і розізнавання Божої Присутності нехай ніколи не забракне тих, хто присвятив своє життя для Ісуса – Богопосвячених осіб. Не боїмося запитати їх про дорогу, що веде до Храму; не боїмося тривати разом з ними на молитві; не боїмося прийняти від них Христового запрошення – Йди за Мною (Лк 18, 22). (пор. о. Я. Кіцінський, очільник комісії в справах інститутів життя присвяченого Богу та стоваришень апостольського життя комісії єпископату Польщі)  
 
Дорога, на яку кличу Моїх вибраних, завжди є дорогою Моєю і Марії – так само важка і болісна, вимагає витривалості і самозречення. Але, чим вище покликання і більше прагнення святості, тим більше ця дорога вистелена багатьма болісними очищеннями – стражданнями тіла і душі. Великої любові потрібно, аби пройти цей шлях. Великої відданості і довіри Богові – своєму Улюбленому і Батькові. (пор. А. Ленчевська, «Слово повчання»)
 
Сьогодні, коли дякуємо Доброму Богу за дар життя Богопосвячених осіб, просімо про нові і святі покликання до священицького, монашого і місійного життя. Церква в особі Святішого Отця Франциска нагадує нам про те, що нашим покликанням є святість (GE 9). Мусимо бути святими! Тільки святістю нашого життя будемо в стані запросити інших на дорогу віри. Усі Богопосвячені особи віддаємо під опіку Марії Матері Церкви і Матері нашої віри. Нехай Вона вчить нас віри, що є виразом довіри Божій Любові і Вірності, яка уприсутнюється, стає дійсністю. (пор. о. Я. Кіцінський, очільник комісії в справах інститутів життя присвяченого Богу та стоваришень апостольського життя комісії єпископату Польщі)  
 

18_2018/19
 
Євангельська рада убозтва – добровільне прийняття залежності від Бога, який є нашим єдиним багатством, і очікування усього від Нього.
   Відправною точкою у практикуванні обітниці убозтва є досвідчення любові Христа та визнання Бога найвищою вартістю. Так прагнемо радикальним чином наслідувати убогого Ісуса Христа, Який, бувши багатим, став убогим, аби збагатити нас Своєю убогістю (2 Кор 8, 9). Убозтво допомагає нам зрозуміти таємницю обдарування людини Божеством. Христос є для нас Вчителем убогості, яка насправді збагачує, яка знаходить свою силу у пасхальній таємниці. Користуємося матеріальними речами і духовними благами, уникаючи поневолення ними. Впевнені у тому, що єдиним Подателем і Господарем усіляких благ є Господь, тому прагнемо того, аби Господь був для нас усім, нашим єдиним і найвищим багатством і опорою. Формуємо у собі поставу очікування усього від Христа, переконання у тому , що «Господа вистачить». Довіряємо Божій Присутності, покладаємо на Неї усі свої надії. Стараємося довіряти Богу у різних ситуаціях, особливо у ситуаціях браку матеріальних статків, природних катаклізмів, соціальних та політичних заворушень, проблем зі здоров’ям, перед лицем власних слабкостей та обмежень. Маємо право приватної власності, але реалізуємо убозтво перед усім у поставі внутрішньої свободи і незалежності від власності, а також через обмеження свободи користування благами у дусі незалежності. Відкриваємо, що не ми є власниками того, що маємо; ми є тільки користувачами. Усе дав нам Господь на певний час, аби ми могли користуватися для блага інших людей, а через це могли бути знаком любові і справедливості. У щоденному житті приймаємо обов’язок самообмежень, намагаючись відрізняти те, що необхідне, від того, що може бути надміром у наших життєвих умовах, у становищі, яке займаємо. Відмовляємось від різних речей, що самі по собі можуть бути добрими, але прагнемо вільним серцем тішитися багатством самого Господа. Розуміємо свою відповідальність за використання тих чи інших благ у дусі служіння, аби ділитися ними з іншими. Користуємося земними благами у поміркований спосіб, погоджуючись на певні зречення, що допомагає нам перемогти у собі вроджену хтивість володіння. На дорозі покликання відкриваємо, що євангелічна убогість є формою свідоцтва того, що Господь є істинним багатством наших сердець, яке ніколи нічим не буде знищене. Водночас провадимо життя згідне з засадами простоти і гостинності, можемо бути прикладом для тих, хто байдужий до потреб ближніх. Вчителькою і Провідничкою на дорозі життя радою убозтва є наша Покровителька Марія, Яка у повноті зрозуміла сенс Божої убогості. Зрозуміла, що Бог став убогим заради нас, аби заспокоїти нас, аби схилити нас до вгамування у собі прагнення посідання власності, до ділення з іншими, до відкриття себе на потреби ближніх.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- наша жіноча природа часто схиляє нас до певних прагнень; як вдається заспокоїти серце, де шукаю відповідь?
- чи не впадаю в перекручення і гріх: задоволена собою, відмовляючись від того, що насправді є потрібним, або навіть і необхідним у моєму становищі (наприклад, ліки, їжа)? чи користуюсь духовними порадами з цього приводу?
 

17_2018/19
 
Чистота є виразом любові до Христа Відкупителя. Обираючи дорогу чистоти не керуємося якимось егоїстичними мотивами, але відповідаємо «так» на любов Христа. Якщо Господь стає найголовнішим у нашому житті, то свідомо хочемо присвятити Йому усе, так як для «дорогоцінної перлини» (Мт 13, 45-46). Живучи згідно євангельської ради чистоти, хочемо присвятити енергію тіла і душі Царству Божому. Така чистота визволяє серце, перемінює нас, стає джерелом миру і любові, знаком майбутнього життя у вічності. Стає також джерелом плідного духовного життя. Наша християнська любов здатна огорнути усе і усіх навколо нас, здатна віднайти Христа в усьому і в усіх, може бути знаком доброти Господа до людини. З огляду на любов Христа прагнемо уникати почуттів, що поневолюють наші серця. Допомогою у такій поставі є молитва, що дозволяє концентрувати життя на Христі і бути внутрішньо поєднаною з Богом, а також Боже Слово і приклад життя Марії. Привелійованим місцем зустрічі з Ісусом є самотність, у якій відкриваємо, що тільки Він насправді нас любить, у Ньому знаходимо повноту серця. Трактуємо Ісуса як конкретну найближчу особу, завжди присутню у нашому житті, у кожній ситуації і у кожній хвилині. Тому прагнемо жити у постійній єдності і близькості з Ним і для Нього. Прагнемо, аби наше життя було свідоцтвом міці Божої любові, яка діє у слабкій людській натурі; аби свідчило, що можливо любити Бога цілим серцем, а через це - любити кожне створіння, зберігаючи при цьому Божу вільність. Наша здатність до радикальної і універсальної любові , завдяки якій можемо опановувати себе і свої думки, випливає із контемпляції тринітарної любові – любові Отця і Сина, і Святого Духа. Складання нами обітниць жити євангельською радою чистоти не є якимось індивідуалізмом або життям в ізоляції; але є цілковитим, без застережень покладанням на Господа і відданням себе Йому на служіння. Допомогою у дотриманні чистоти є будування приязних відносин у спільноті, аби були вони допомогою на дорозі покликання. Також уникаємо ситуацій (як внутрішніх, так і зовнішніх), що протирічать чистоті, намагаємось обмежувати надмірну увагу до себе. Розважливо користуємося добрами культури, засобами масової інформації. І, хоча маємо з цього поводу певні труднощі, однак, певним позитивним чином реалізуємо себе у повноті, щораз більше люблячи ближніх, а не себе. Пов’язані із чистотою обмеження не є аскезою самотності, але є аскезою життя з іншими, шукання інших, аби давати їм любов Христа. Визволяє вона від егоїзму, розширює серце, допомагає здобувати свободу серця, дозволяє постійно контролювати власну психічну рівновагу. По суті чистота не є ідеалом обмежень, але швидше є чудесним відданням себе Господу для служіння братам.
Тому просимо нашу Небесну Заступницю Марію аби уділяла нашим серцям своєї любові до Божого Сина.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- чого найважче тобі уникати аби зберегти спокій серця, аби зберегти чистоту думок?
- чи взагалі аналізуєш своє щоденне життя з точки зору дотримання євангельських рад?
 

16_2018/19
 
Безцінну допомогу у переміні нашого відношення до світу надає нам проба жити згідно євангельських рад. Євангельська чистота допомагає нам перемагати усе те, що випливає із пожадливості тіла; євангельське убозтво – усе те, що пов’язане з пожадливістю очей; євангельський послух дозволяє радикальним чином перемогти те, що входить у серце через гординю. Приймаючи обов’язок жити згідно євангельських рад чистоти, убозтва і послуху, даємо згоду на свідоме, добровільне присвячення себе Господу. Прагнемо осягнути досконалу любов Спасителя, хочемо щораз глибше єднатися з Ним, у повноті чистим, убогим і покірним. Душа стає вразливою на діяння Божої благодаті, яка може відновити нас внутрішньо. Обираючи дорогу життя євангельськими радами, прагнемо власного освячення, водночас стаємо свідками живого Бога. Практика такого життя пов’язана також зі свідомим вибором дороги хреста згідно зі словами Христа: «Якщо хтось хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною» (Мк 8, 34). Свідомо і добровільно вибираємо аскезу, аби уникнути загроз, яких так багато у світі, у якому живемо. Світ заохочує жити за своїми власними бажаннями, згідно до власних прагнень, мати певні переваги перед іншими; аскеза підтримує певне обмеження людських прагнень заради Божої любові.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- радикалізм життя євангельськими радами не може не захоплювати християнську душу… але чи не бунтує душа проти певних обмежень?
- можливо, у душу впливає страх: хіба це є можливим, мені – жити євангельськими радами… але хто навіює цей страх? і Хто дає і дасть сил на таке життя?
 

15_2018/19
 
Прагнучи освячення Божого люду, стараємося поглиблювати нашу екклезіальну свідомість, наше церковне почуття. Аби мати сили нести світу добру новину, прагнемо про поглиблення свідомості своєї місії у світі, свого місця у Церкві. Фундаментом для формування такої свідомості є Боже Слово, роздумування над Божими таємницями, вивчення документів Церкви. Прагнемо, аби наше життя було згодне з Ісусовими намірами, Його волею і вчинками; аби ми завжди були готовими до виконання тих завдань, що їх нам доручає Церква. Цікавимося церковними справами, вважаємо їх своїми, дотримуємося вірності думок і сердець навчанню Церкви. Відчуття єдності з Церквою впливає на формування нашого способу мислення, мовлення і діяльності. Належність до Церкви вимагає від нас ознайомлення з доктринами Церкви, пізнання їхньої суті; вшанування науки Церкви, прагнути усе оцінювати у дусі Церкви. Навіть більше, нашим церковним відчуттям є любов до Церкви, що виражається у виконанні її волі, прагненні добра для неї, участі у її радостях і проблемах, у захисті її доброго імені і поєднання з нею свого життя. Життя у єдності з Церквою стає знаком для світу і тією силою притягання , що провадить до віри у Христа. Ми є Церквою, її місія є нашою місією, її відповідальність – нашою, її гріхи – нашими гріхами.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- наскільки «вщеплена» до Церкви?
- чи залишаєш собі право думати так, як ти сама вважаєш?
- чи, у випадках незгоди або нерозуміння того, що відбувається у Церкві, прагнеш отримати духовне роз’яснення у священика? у духовного керівника? у відповідальних Спільноти?
 

14_2018/19
 
Наше прагнення святості є даром для Церкви.
«Ви є (…) святим народом, призначеним на власність Господу! (1 П 2, 9)
 
Кожне згромадження, кожна спільнота формує свій особистий, властивий стиль дороги до святості та апостольства, тому можемо доєднатися до діяльності Церкви ad extra, ТОБТО ЧЕРЕЗ КОНКРЕТНУ ДІЯЛЬНІСТЬ, СЛУЖІННЯ, АБО AD INTRA – ПРАГНЕННЯМ ВЛАСНОГО ОСВЯЧЕННЯ. Церква є святою святістю Господа, тому для нас, її членів, вона є місцем реалізації покликання до святості і зростання у ній на дорозі євангельських рад. Наша святість – це найбільший дар, який можемо жертвувати Церкві. Наша спроба жити євангельськими радами є, з одного боку, формою прямування до досконалої любові, а з другої сторони – є формою свідоцтва про святість Церкви, яка, завдяки діянню Святого Духа, проявляється у різноманітних плодах благодаті. Наше освячення відбувається у звичайних умовах життя, посеред обов’язків та у різних обставинах життя. Але освячення стає можливим, коли з вірою приймаємо усе те, що Господь нам посилає, співпрацюємо із Божою волею, у світі ми є свідками Божої любові.
Освячення світу тісно пов’язане з нашим особистим освяченням, з нашим піклуванням про особисті відносини з Христом. На шляху освячення найважливішим є у всьому керуватися любов’ю. Якщо у Церкві забракне любові, то усі інші дари будуть непотрібними, стануть «нічим» (1 Кор 13, 2). Св. Тереза з Лізьє зрозуміла, що тільки любов підштовхує усіх членів Церкви до діяльності, до виконання різних апостольських справ. Прагнемо відкривати, що любов є нашим найвищим покликанням, хочемо «бути любов’ю» в серці Церкви. На шляху освячення світу і нашого особистого освячення присутня Марія, Мати Церкви. Віримо, що Марія як Мати Христа особливим чином пов’язана з Христом і з Його справою народження вірних у Церкві. Її віра є підставою апостольського свідоцтва Церкви і, водночас, стає вірою Божого люду : осіб, спільнот,згромаджень, різноманітних груп, що існують у Церкві, у т.ч. і нашої спільноти. У особі Марії Церква досягла досконалості, натомість, ми як члени Церкви, постійно прагнемо перемагати гріх і зростати у святості. На цій дорозі постійно звертаємось до Марії, Яка є взірцем цнот. У вірі Марії шукаємо опори для своєї власної дороги життя вірою.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- наскільки віриш у можливість власного освячення? чи можливо цього досягнути власними силами?
- чи насправді з вірою приймаєш усе, що посилає Господь?
 

текст на першу суботу січня:
 
ПОКОРА «навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем» (Мт 11, 29)
 
Відкуплення світу відбулося через приниження Христа і Марії. Марія виспівала у Магнифікаті шлях, яким має йти увесь світ. Оновлення світу може здійснитися через покору і відданість – те, що здійснив Христос. Покора є суттю усякого добра. Власне вона пронизує життя Христа – від стаєнки аж до гробу. У покорі і простоті Христа відчуваємо Бога. Ісус мовив: Вчіться від Мене – не чинення чудес, ані творчої сили, але того, що Я є тихий і сумирний серцем. Людина не може осягнути Бога через свою «велич», бо насправді є замалою. Тому дорога до Бога мусить вести вниз, а не в гору. Людина наближається до Господа не дорогою величі, але дорогою маління, зменшення. Людина дуже часто спинається до гори, прагне здобути щось, а потім переконується у тому, що не варто було так дуже того прагнути, за нього боротися. Необхідно визначитися, чого ми прагнемо, навколо чого кружляють наші думки. Чим хтось менший, тим менш заражений на поразку, в той час як великий дуже часто дістає «по голові». Людина боїться того, що переламує її егоїзм, але без такого переламування неможливо досягнути покори. (пор. П.Розтворовський, Жити вірою у світі)
Дорога покори не є шляхом відмови, відречень, лише шляхом відваги. Не є результатом поразки, лише наслідком перемоги любові над егоїзмом і благодаті над гріхом. (Бенедикт ХІV – проповідь у Лоретто, 2.09.2007)
Покірна людина дивиться на себе, найперш скеровуючи погляд на Бога, і крізь Його любов – оцінює себе. Покора є правдою про нас самих, мусимо її пізнати. Покора не затримується на собі. Довіряє Господу, уповає на Нього. Є витривалою, сильна радістю і надією. (пор. с. Міріам від Хреста, Неустанна молитва
 

13_2018/19
 
Єдність з Церквою (еклезіальність)
Третім важливим елементом нашого харизмату є єдність з Церквою. Христос через свою смерть і воскресіння, через уділення Святого Духа встановив Церкву, Своє містично Тіло, яке є спільнотою віри, надії і любові. Ісус залишився зі Своєю Церквою, є її Головою, а ми стаємо її членами через віру. У Церкві можемо досвідчити спасенної присутності і діяльності Ісуса, головним чином – через сакраменти,святі Таїнства. Наше вщеплення у Церкву відбулося міццю святого Хрещення , під час якого ми поєдналися із смертю і воскресінням Ісуса Христа. Натомість, Євхаристія є тим таїнством,через участь у якому певним чином приймаємо участь у Господньому Тілі – будуємо спільноту з Христом і між собою. Христос прагне міцніше поєднати нас із Собою за посередництвом Церкви, прагне запросити нас до участі у Його хвалі, годує нас Своїм Тілом і Кров’ю. Метою нашого життя, як членів Церкви і учасниць Спільноти, є уподібнення до Христа, бажання того, аби Христос уформував кожну з нас. Ісус піклується про Церкву як про власне Тіло і у цьому Тілі відокремлює різноманітні дари і служіння, що мають служити Церкві і бути для нас допомогою на дорозі спасіння. Метою Церкви є розбудова єдності з Господом через любов, уся її структура   підпорядкована святості її членів. Ідучи за Ісусом, ми запрошені до глибокої єдності з Ним, до тривання у Ньому як у Виноградному Кущі. Єдність з Ісусом є для нас головною умовою духовної плідності, а одним із тих плодів може бути дар єдності з іншими людьми. Дар церковної єдності віддзеркалює єдність любові Бога Триєдиного, і розвивається цей дар через прийняття з вірою Божих благодатей та істин. Входження у Божу єдність означає для нас віру у Триєдиного Бога, віддання Йому нашого життя через поєднання з Христом.
Заради добра Містичного Тіла, задля Його зростання, Святий Дух уділяє спільнотам різноманітних харизм. Серед них – здатність бачення у іншій людині перед усім те, що є у ній позитивного, що належить прийняти і цінувати як Божий дар: дар не тільки для сестри, яка прийняла дар безпосередньо, але також і «для мене». Таким чином «даємо місце» ближньому, тоді можемо навзаєм поділяти труднощі і відкидати спокуси егоїзму.
Наша любов до Христа стає любов’ю Церкви і є даром для усього Божого люду. Маємо бути вірними свідками цього цінного дару через жертовну співпрацю з Церквою, поводження згідно з наукою і вказівками документів Церкви. Розуміємо, що наше особисте поєднання з Христом має служити усій Церкві, має бути єдністю зі світом, до якого ми послані. Потребуємо вщеплення у Церкву, у якій Христос уділяє нам свої благодаті через таїнства. Тільки таким чином може розвиватися і поглиблюватися наше духовне життя, можемо виконувати апостольські завдання, до яких покликані. Триваючи у єдності з Церквою і дотримуючись вірності своєму харизматові, відкриваємось на духовну і душпастирську діяльність Церкви згідно до вимог часу.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- яким чином «даєш місце» ближньому? чи взагалі прагнеш цього?
- якою бачиш свою єдність з Церквою, з людьми у ній?
 

12_2018/19
 
Покірна Слугине Господня, віддаємось Тобі без застережень
Прийняття Марії до нашого життя прагнемо підтвердити через акт віддання себе Божій Матері. Акт є для нас допомогою у реалізації дороги до святості, має провадити до поглиблення довіри Господу і бути повторенням Марійного «так». Марія як Господня Слугиня віддалася у повноті Господній волі, а ми за Її посередництвом, живучи у єдності з Нею, прагнемо довіритися Богові для служіння Церкві і ближнім. Через акт віддання виявляємо нашу готовність до входження у Божий план спасіння. Прагнучи святості, користаємося з дару духовної єдності з Марією. Акт віддання поєднує Боже діяння і наші зусилля. , служить укріпленню нашого зв’язку з Господом, справжньої духовної переміни і провадить до поєднання з Христом. Багаторазове поновлення акту віддання Божій Матері має провадити до формування в нас сталої постави відданості і дитячої довіри. Така наша постава має проявитися у спільному житті з Марією, ділення з нею радощами, успіхами, клопотами і поразками, порівнянні нашої постави з поставою і поводженням Марії, а також добровільному підпорядкуванню нашої волі Божій волі. Прагнемо здійснити слова Марії до слуг у Кані Галилейській: «Робіть усе, що вам скаже» (Йн 2, 5). Тому щоденно вслуховуємося у Боже Слово і стараємося відповідати на заклики, що містить у собі Слово.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- складання акту має бути подібним до Марійного «fiat»; як часто роздумуєш над поставою Марії в момент Благовіщеня?
- Яким чином розпізнаєш Божі заклики, що їх містить Слово Боже?
 
 

текст на першу суботу грудня:
 
Пиха є чимось особистим і часто несвідомим, є вона матір’ю нашого лукавства, наших осудів, спрваджує людей на лихі дороги. Натомість покора дозволяє пізнати правду про оточення і про себе. Пиха підсовує фальшиві оцінки вартості явищ, людей, життєвих ситуацій. Пронизує вона нас надзвичайно глибоко і тому нелегко «витягнути» її на поверхню, викинути її із свого нутра. Пиха призводить до того, що людина стає сама для себе метою життя; навіть якщо розуміє, що це абсурд, все ж таки крутиться навколо себе. Тільки Господь може звільнити людину від такого поневолення і очистити так, що людина ніби випростається і зможе взяти участь у прославленні Господа разом із усіма творіннями. Цілковите повернення людини до Бога звільняє її від пихи. (П. Розтворовський, Жити вірою у світі, ст.72)
Пиха наповнює людину власним «я», власною величчю. У цьому найбільший результат пихи – крайній суб’єктивізм. Люди пишні, горді – завжди є суб'єктивістами: вони закохані в себе, занурені у свої справи, зайняті тільки собою і усюди вносять себе. Звідси народжується надзвичайне засліплення. Жодна вада не засліплює так як пиха. Хто носить власне «я» перед собою, той усе бачить у світлі і забарвленні свого «я», як результат – нічого не може пізнати і оцінити спокійно і об'єктивно, по суті.
Засліплення породжує неспокій, над вразливість, здатність ображатися. В той же час душа стає нечутливою до Божих благодатей – і це є найгірше. Така душа закрита на прийняття Божих натхнень і порухів Святого Духа. У ній немає місця для благодатей, вона заповнена собою, задоволена сама собою і завжди впевнена у своїй правоті. Благодать для такої людини залишається безплідною. Немає вади, що так би противилася благодатям, як пиха; вона є противницею поєднання з Богом і отримання Божих ласк. Тому Святе Письмо говорить страшні слова – «Бог гордим противиться» (Як 4, 6). (А. Жихлінський, Втаємничення у справи святих, сс. 46-47)
 

11_2018/19
 
Наслідування Марії у Її служінні
Єдність життя з Марією не є метою заради мети, але допомагає нам наслідувати Христа, користатися плодами Святого Духа і перемінювати наше щоденне життя. Наше віддання Марії, наслідування Її постави може спричинитися до того, що будемо ніби продовжувати Її материнську присутність посеред людей. Материнство Марії є прикладом того, як цілковите віддання Богу повинно реалізовуватися у служінні євангелізації світу. На шляху євангелізації вона є нашою Провідницею, вказує, як маємо нести надію сучасній людині, незалежно від зусиль, що їх маємо прикласти до цього.
Марія отримала від Бога дар - Ісуса – і з тим даром поспішила до Єлизавети, аби ділити з нею радість присутності Бога. Свідома того, що цей Дар даний не тільки для Неї, в дусі відданості Богу іде служити ближнім. Зустріч з Господом якби «провокує» зустріч з людиною. «Так», сказане Господу, також є «так», сказане служінню людині. Марія – наша духовна Матір – вчить нас бути вразливими до іншої особи, помічати потреби людей, присвячувати їм час, безкорисливо чинити добро, бути терпеливими до слабкостей інших людей. Божа Матір запрошує нас разом з Нею поспішити до сучасної людини, аби передати їй радісну новину про любов і опіку Бога і водночас заохотити її до довіри Богу, адже Бог завжди є з людиною і ніколи її не залишить.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- коли отримуєш певний дар від Господа - чи спішиш ділитися ним з ближнім? яким чином дякуєш Богові?
- часто нарікаємо, навіть страждаємо через невіру у Господа наших близьких; чи немає тоді скрухи в наших серцях – адже це наше християнство не запалює, не навертає, не пробуджує цікавість до Господа!?
 

 
10_2018/19
 
Духовне материнство
Момент заповіту з Хреста є моментом виразного окреслення і встановлення материнства Марії, від тієї хвилини Марія дана кожній людині як мати. Ісус залишив Марію Церкві, що народжувалася, і представником якої був Йоан під Хрестом – це і був початок особливого зв’язку між Марією і Церквою. Називаємо Марію Матір’ю Церкви, оскільки Вона увійшла у таємниці Церкви від самого початку і постійно вносить свій материнський внесок у розбудову Церкви. Марія постійно знаходиться на усіх шляхах щоденного життя Церкви. Церква вчиться материнству від Марії, оскільки між материнством Марії і материнством Церкви існує тісний зв’язок – материнство Марії черпає світло і значення з материнства Церкви, а материнство Церкви черпає світло і свій початок з материнства Марії. Як члени Церкви прагнемо вчитися від Марії нашого материнства.
Джерелом нового материнства Марії є Її участь у духовній жертві Христа. В час Благовіщеня Марія відкрила своє серце Христу, а у Ньому – на усе людство. Слова «це Матір твоя» закликають любити Марію так, як любив її Христос, аби Вона провадила нас шляхами Святого Духа. За посередництвом Марії Святий Дух формує людей до надприродного життя. Марія є прикладом відкритості і поєднання із Святим Духом, вказує нам, як потрібно бути слухняним натхненням Святого Духа. Вона піклується про відновлення, зростання і поглиблення Божого життя у кожному з нас, піклується про розбудову відносин любові між Господом і людиною. Материнство Марії триває безустанно, Вона постійно триває близько людини та усіх її справ, оточує її своїм материнським піклуванням і любов’ю, заступається за нас перед Сином, допомагає нам довіритися Ісусу, виходить назустріч нашим потребам, аби допровадити нас до спасіння. Духовне материнство Марії народжується через віру, розвивається через слухання Божого Слова. Адже вона повірила Божому Слову, прийняла те слово, зберігала його у своєму серці, була йому слухняна впродовж усього життя. Материнство Марії віднесено до конкретної особи, Ісус з хреста промовив «Це є син Твій». Тому так важливими є наші особисті відносини з тими, кого посилає до нас Отець, аби ми жили не просто якоюсь ідеєю, а жили по-християнськи у відносинах з кожною конкретною людиною.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- як складаються твої особисті стосунки з Марією? яким чином їх розвиваєш?
- чим твоє материнство подібне до материнства Марії? чого прагнеш навчитися у Неї?
 

 
9_2018/19
 
Покірне «fiat» Марії є прикладом віддання себе Христу. У сцені Благовіщення надзвичайно важливими для нас є слова Марії: «Ось я слугиня Господня» (Лк 1, 38). Віримо, що Марія, даючи згоду на Боже Слово, на Втілення, у своїй відповіді Ангелу «нехай станеться по твоєму слову» (Лк 1, 38) стає матір’ю Ісуса. Приймаючи Божу волю усім серцем, не спокушена жодним гріхом, цілковито присвятила себе Особі і справі Божого Сина, разом з Ним служила справі Відкуплення. Прагнемо так, як Марія, довірити себе Богові через віру, аби у нашому житті міг заіснувати «послух віри». Так, як Марія, не завжди будемо розуміти вироки Господа, але прагнемо з чистим серцем здійснювати зусилля і приймати усе, що Господь назначив для нас у Своєму плані спасіння людства. Прагнемо наслідувати поставу Марії Слугині Господньої, відкриваючись на особу Христа, віддаючи себе спасенним Божим планам. У щоденному житті це означає для нас виконання волі Бога, що є окреслена у нашому родинному стані, в Уставі Спільноти, у потребах Церкви, а також у потребах людей з найближчого оточення. Наслідування Марії у Її послуху віри означає для нас бути відповідальними у своєму прибіганні під волю Бога, мати власну волю на служіння Господу. Марія відповіла Господу «так» вільно, у дусі віри і послуху, але Її відповідь була активною. Ми також покликані до активної згоди на волю Бога, якої маємо шукати і розпізнавати за допомогою засобів освячення. Маємо здійснювати вільний вибір згідно із власним сумлінням, що формується на підставі Євангелїя, яке є джерелом і змістом нашого духовного життя. Божу волю маємо приймати з любов’ю і виконувати у дусі любові. Господу сподобалася покора Марії, тому покликав Її, аби стала Матір’ю Месії. Марія про це говорить словами «зглянувся на покору слугині Своєї» (Лк 1, 48). Глибока покора Марії проявляється як приниження духу перед таємницею благодаті, якої не розуміє, визнання власної малості перед величчю Господа та віддання себе з вірою Божим планам. Питання «Як це станеться?» (Лк 1, 34) було знаком Її покірної віри, знаком готовності до віддання себе на служіння Господнім таємницям. Марія забуває про себе і не здійснює жодної справи сама від себе. Є цілковито відданою Божим справам, таким чином приймає участь у спасінні світу. Її велич полягає у тому, що піклується тільки про велич Господа. Вчимося у Марії того, як у поставі віри і послуху присвячувати своє життя служінню ближнім. Свідоцтво Її життя пригадує нам, що послух є справжньою властивою поставою створіння перед Творцем. Посеред подій, як радісних і зрозумілих, так і важких і незрозумілих, пробуємо покладати надію на Ісуса Христа, оскільки Він до кінця здійснив спасенний замисел щодо нас. Йдучи за Христом і наслідуючи Марію, повинні мати відвагу бути покірними, тільки таким чином зможемо стати вірними знаряддями у Його руках, аби учинив з нами великі речі.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- як пробуєш розпізнавати Божу волю у власному житті? за допомогою чого? і чи взагалі пробуєш?
- часто «підсовуємо» Господу власні бажання, своє бачення подій і власні рішення; яким буває результат, як ставлюсь до своєї «поразки»?
 

 
8_2018/19
 
Термін «єдність з Марією» означає поставу довіри Марії, синівський зв’язок з Марією за прикладом святого Йоана Апостола. Йоан узяв до себе Марію, любив  і радикально наслідував Її, отримував від Неї материнську доброту. Ключовою для нашої духовності є подія з життя Марії, коли Вона стоїть під хрестом біля вмираючого Сина, коли Вона почула «Жінко, це є син твій». Заповіт Христа є джерелом і змістом нашого духовного життя. Прагнемо, за прикладом святого Йоана Апостола, жити у єдності з Марією, Матір’ю Церкви, і у цій єдності вбачаємо надію на повне поєднання з Христом. Слова Ісуса «Це Матір твоя» є нашим гаслом.
Марія йшла дорогою віри перед нами і через віру зосталася вірною своєму Синові аж до Його страждання на хресті. Слова, які Ісус промовив до свого учня, скеровані до кожної з нас, і стали для нас початком довірення Богородиці. Материнство Марії народилося із Її участі у Відкупленні і є найбільшим особистим даром Ісуса для кожної людини, особливо, для кожної з нас. Йоан Павло ІІ так коментував цю подію з життя Марії: «Йоан не тільки прийняв Марію до себе, але у єдності з Нею переживав своє власне духовне життя. Йоан прийняв Марію «до свого дому» не тільки як до свого майна, але до духовного добра – від Ісуса отриманих благодатей – Слова, Духа, Євхаристії.
Прагнемо за бажанням Ісуса визнати Марію за свою Матір, полюбити Її і довіряти Їй. Єдність життя з Марією є нашою відповіддю на бажання Господа Ісуса, аби його учні мали близькі стосунки з Його Матір’ю, і таким чином, вони були частиною відносин з Ним. У школі Марії прагнемо поглиблювати знайомство з Христом, вчимося будувати внутрішні духовні глибокі відносини з Ним. Водночас відкриваємо радість материнської любові Марії. Довіряючи по-синівськи Марії за прикладом Йоана Апостола, приймаємо Марію до себе і даємо Їй місце у щоденному житті, впроваджуємо Її у наше духовне життя. Чинимо це через індивідуальний акт віддання Марії на служіння Церкві. Це означає, що приймаємо Марію до свого покликання, до глибини свого єства. Створюючи з Марією спільноту життя, очікуємо, що Вона буде уділяти нам Свою любов, Свою віру, Свого послуху і при нашій активній співпраці допровадить нас до поєднання з Ісусом. Наше життя має бути багаторазовим «fiat», повинні мати ми згоду на щоденний хрест, що його маємо приймати так, як Марія – з вірою, як дорогу до нашого спасіння і до спасіння ближніх. Маємо надію, що Вона провадить нас у паломництві віри, допомагає у різного роду випробуваннях і досвідченнях. Ми запрошені , аби у єдності з Марією з вірою дивитися на реальність, що нас оточує, і такого сприймання дійсності вчити людей навколо нас, аби давати їм надію.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- кожна з нас має власне духовне життя і власні переживання; яким чином допомагає участь у школі Марії, у Спільноті будувати власний міцний духовний зв’язок з Марією, будувати єдність з Ісусом?
- що у житті Спільноти заважає моєму духовному розвитку?
 

 
7_2018/19
 
Прагнучи перемінити оточуючий нас світ згідно до Божого задуму, неустанно прикликаємо Божого Улюбленця аби жив в нас згідно зі словами святого Павла: «Вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал 2 ,20). Таким чином моє «я» перемінюється, стає відкритим на інших через вщеплення в Христа. Завдяки єдності життя з Христом, Його Особа, Його любов і доброта пронизує нас і формує внутрішньо. Добрим є тільки Бог (Мт 19, 17), а наша доброта виникає з внутрішньої єдності з Богом, є наслідком єдності з Добрим Богом. Тільки тоді можемо бути добрими слугами Господа. Але для досягнення єдності потребуємо постійного зростання у любові. Аби розпізнати обличчя Господа у обличчях ближніх та у щоденних подіях, потрібні невинні руки і чисте серце. Невинні руки – це означає життя, освячене правдою любові, яка перемагає байдужість і егоїзм; також потрібні чисті серця, серця, що несуть у собі відбиття обличчя Христа.
Христос у Таємниці Відкуплення поєднався з нами, ставши для нас джерелом сили, яка перемінює нас внутрішньо і дає участь у Божому Житті. Поєднання з Ним у любові стає метою нашого життя. Для нас, учасниць Спільноти Родинного Апостольства, прагнення до повноти єдності життя з Христом відбувається через особливі стосунки – єдність з Марією – Слугинею Господньою, яка силою заповіту Ісуса з хреста стала Матір’ю усіх віруючих.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- чи мої руки є невинними, а серце – чистим? наскільки уникаю лицемірства під час такої оцінки?
- вважаю себе доброю людиною; але що є насправді інтенцією моїх добрих справ, учинків, думок?
 

 
6_2018/19
 
Прийди та йди за Мною (Мт 19, 21)
Аби змогти наслідувати Христа на дорозі покликання, прагнемо неустанно пізнавати, заглиблюватися у Його науку і на ній будувати власне життя. Пізнавання Христа здійснюється і поглиблюється через особисту молитву, молитву спільнотову і літургічну. Молитва, а в першу чергу Євхаристія, служить укріпленню єдності з Христом. Під час кожної євхаристійної целебрації Він наново стає присутнім серед нас, роз’яснює нам Слово, розпалює серце, освітлює наш розум, відкриває очі. Євхаристія об’являє нам безмежну любов Бога і скеровує нас до єдності з Христом, дає нам сили до радикального життя у дусі євангельських рад, дає здатність бути знаком Божої любові у світі. Стараємось щоденно брати участь у Євхаристії, яка є центром нашого життя, аби таким чином відкриватися на благодаті відкуплення, що їх приготував нам Христос. Пізнавання Христа здійснюється також через розважання над Його словами і вчинками, записаними у Євангелії, тому Євангеліє є для нас джерелом і сенсом духовного життя – можемо там віднайти світло відносно нашого покликання, а також навчитися у світлі віри бачити щоденні події. Можемо у різний спосіб зустріти Христа, постійно наново відкривати Його присутність. Живе Він у Своїй Церкві, стає присутнім у спільноті тих, хто єднається у Його ім’я. Постає перед нами у кожній особі, особливо у найменшій, бідній, терплячій, потребуючій. Приходить у кожній події, як радісній, так і смутній, у випробуваннях і в радостях, у терпіннях і хворобах. Святість є плодом зустрічі з Ним у різних життєвих обставинах, де можемо побачити обличчя Сина Господнього, обличчя стражденне, а водночас, обличчя Воскреслого.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- як переживаю Євхаристію: чи насправді прагну її щоденно? чи дозволяю Господу розпалити моє серце, відкрити мої очі, освітлити мій розум?
- коли і як читаю Святе Письмо? чи отримую там відповіді на різноманітні життєві виклики?
 

5_2018/19
 
Досвідчуючи Бога-Любов, прагнемо дотримувати вірність цій Любові навіть у хвилини труднощів і випробувань, прагнемо тривати під Хрестом Ісуса. Відкуплення, подароване нам через Христа, є вихідною точкою кожного покликання. Таким чином хочемо уподібнитись до Христа, Любов Якого одночасно є відкуплюючою і кохаючою. Це вимагає від нас цілковитого підняття Його на перше місце у нашому житті, аби ділити з Ним Його життя і місію, аби присвятити себе справі приходу Небесного Царства. Це вимагає самозречення, яке є умовою безперешкодного слідування за абсолютною Любов’ю і поглиблення з нею стосунків.
Христос-Відкупитель об’являє у повноті людину самій людині, тому у таємниці Відкуплення можемо віднайти властиву велич, гідність, вартість своєї людськості і сенс життя. Наближаємось до Христа зі своїм неспокоєм, непевністю, слабкістю і грішністю, аби таким чином зрозуміти себе до кінця, а також і своє покликання, аби віднайти себе. Перспектива життя для Христа, для Царства Божого надає глибокого сенсу нашому покликанню, оскільки життя євангельськими радами допомагає слідувати за Христом, зміцнює любов до Господа, підпорядковує Його волі. Його місія стає для нас Його наказом і провадить до пошуку Його обличчя в обличчях тих, до кого ми послані, аби ділити з ними досвідчення Христа. Йдучи за Христом дорогою євангельських рад відкриваємо, що наслідування Христа – це дорога любові, служіння ближнім, приймання постави покори, убогості, згода на жертвування любові, згода на прийняття Божої волі, а також свідоцтво про першість Бога і благ духовних, вищих. Прагнемо вносити в наше середовище любов, лагідність і добро, прагнемо свідчити про безумовну відданість Господу.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- наскільки легко або важко нести любов, лагідність і добро? Як допомагає у цьому відданість Господу?
 

4_2018/19
 
Приймати покликання як відповідь на дар та ініціативу Господа – «З любові призначив нас для Себе» (Еф 1,4).
Покликання до єдності життя з Ісусом народжується з ініціативи самого Христа, який першим «споглянув і полюбив». Ісус на кожну з нас так, як на багатого юнака, споглядає з любов’ю, любов’ю, що випливає з божественно-людської глибини Відкуплення. Покликання на дорогу життя євангельськими радами народжується з внутрішньої зустрічі з відкуплюючою любов’ю Христа, що скерована до певної особи, є любов’ю вибрання і огорнення цілої особи з душею і тілом. Христос, відданий Отцю, закликає певних осіб аби вони теж таким же чином віддалися справі Відкуплення через приналежність до Спільноти, яка визнана і затверджена Церквою.
Огорнуті любов’ю, яка є даром Ісуса, прагнемо йти за Ним. То Він нас першим полюбив, а ми тільки відповідаємо на Його любов. Свідомість бутя предметом нескінченої любові Господа є тим єдиним чинником, що може допомогти нам перемогти особисті труднощі та труднощі спільнотові, які з’являються на дорозі нашого покликання. Приймаємо своє покликання як відповідь на дар і ініциативу Бога, Який закликає нас до глибокої єдності із Сином Ісусом через Марію. Таку єдність з Христом розвиваємо через життя євангелічними радами – « У Ньому маємо відкуплення, відпущення гріхів» (Еф 1, 7). Прагнемо наслідувати Христа чистого, убогого та слухняного- це стає сенсом нашого життя, стараємося наслідувати Його форми життя, стараємося любити ближніх так, як Він їх любив. Прагнемо уникати зневолення себе речами та різними потребами. Живемо у світі і володіємо певними добрами, певним майном, але формуємо у собі свідомість того, що ми є тільки їх «орендарами» і маємо ними служити людям. Через послух прагнемо наслідувати Христа, Який виконував волю Отця. Євангельські ради вимагають від нас бажання і волі наслідувати Христа у Його способі життя у чистоті, убогості і послуху як найбільш радикальній формі життя Євангелієм на цій землі. Таким чином провадимо християнське життя та приймаємо участь у Хресті Ісуса.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- кожна з нас досвідчила у власному житті люблячого погляду Ісуса… ким я є перед Богом, чи не багатим юнаком?!
- що заважає мені бути радикальною у виборі дороги власного життя з огляду на розуміння наявності покликання життя євангельськими радами? 
- що підтримує у покликанні?
 

3_2018/19
 
На шляху нашого покликання хочемо відповісти на прагнення Господа, Який любить нас і хоче єднатися з нами, а також пробуємо будувати особисті стосунки з Ним. Досвідчуючи Його любові, прагнемо нести цю любов іншим людям. Людина тільки зовні виглядає самодостатньою, але у своєму житті потребує відносин з іншими людьми, потребує спілкування, аби не почуватися самотньою у натовпі. Відносини з Богом, щоби бути правдивими і щирими, повинні опиратися на правду про мене як людину, яка потребує допомоги, і на правду про Бога, Який з любові хоче уділити мені усього, що потребую. Якщо живемо у особистій єдності з Господом, можемо осягнути святість, бути правдивими свідками Христа у світі, неустанно жертвувати себе Господу і людям. Існування такої єдності будуємо у трьох площинах: єдність з Ісусом, єдність з Марією і єдність із Церквою, що в результаті має нас привести до святості, до осягнення досконалої любові і до буття «сіллю землі» і «світлом світу» таким чином, аби люди, бачучи наші добрі вчинки, хвалили Отця, Який є у небі (пор. Мт 5, 13-16).
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- насправді робимо добрі вчинки, але чи робимо їх по-Божому: абсолютно безкорисливо, навіть таємно, не чекаючи похвали собі, а очікуючи тільки прославлення Господа?!
- якщо вдається щось добре зробити, яким є твій перший порух душі? чи уникаєш задоволення собою? якщо так, то як це тобі вдається?
 

2_2018/19
 
Єдність з Господом є участю у Божому житті, до цього ми, як Божі діти, запрошені і покликані Ним. Через Своє об’явлення Господь з любов’ю промовляє до нас як до приятелів і прагне творити спільноту з нами, аби дати нам участь у вічному щасті. Єдність Господа з кожним з нас проявилася у Ісусі Христі. Христос захищає єдність Бога з людиною. Єдність з Господом є також опиранням свого життя на особистих стосунках з Ним; визнанням того, що Він є найголовнішим забезпеченням нашого життя, і тільки Він знає, чого насправді потребуємо у житті. Для нас Господь є тим «Ти», якого потребує моє «я». Базування життя на таких відносинах з Богом є певним фундаментом. Тоді можемо досвідчити, що Господь постійно є з нами, постійно входить з нами у відносини, цікавиться нами, приймає участь у нашому житті, у наших стражданнях, дає нам надію.
Папа Бенедикт ХVІ заохочував нас до входження у відносини з Господом : « Єдність є даром, який дозволяє нам вийти з нашої самотності, із закритості у собі, і дає нам участь у любові, що єднає нас з Господом і між собою. Легко зрозуміти, яким великим є цей дар, коли пригадаємо про поділи і конфлікти між людьми, групами людей і цілими народами. Єдність є правдивою Доброю Новиною, подарованим нам Господом засобом проти самотності, що загрожує нині кожному з нас; є цінним даром, що дає нам відчуття Божої приязні». Момент хрещення, коли одягаємося у Христа (Гал 3, 27), дає початок єдності з Богом і від тієї пори наше життя поєднане з життям Христа. Свідчать про це слова: « Живу тепер вже не я, а живе в мені Христос» (Гал 2, 20). Тільки у єдності з Богом можемо протистояти різним важким викликам і випробуванням. Адже сучасний світ живе так, якби Бог не існує, викреслює Його з повсякденного життя, нищить християнські цінності, різноманітним чином переслідує визнавців Ісуса Христа.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- чи насправді ти з Господом « на Ти», насправді відчуваєш зацікавленість Господа тобою, незважаючи на власні нестатки і проблеми?
- Сучасний світ намагається знищити християнські цінності, ця боротьба проходить і через твою душу. Чи робиш поступки? Як живеш із цим?
 

1_2018/19
 
        Харизми – чи то надзвичайні, чи то прості і скромні, - є дарами Святого Духа, які прямо чи опосередковано мають церковне призначення, бо вони уділені для будування Церкви, для добра людей і відповідають потребам світу. Харизми треба з вдячністю приймати тим, хто їх отримує, а також усім членам церкви. Вони справді є надзвичайним багатством благодаті для апостольської живучості і святості всього Христового Тіла; але за тієї умови, що йдеться про дари, які правдиво походять від Святого Духа і використовуються в повній відповідності з автентичними спонуками – цього ж Духа, тобто в любові, яка є істинною мірою харизм. Саме в цьому значенні завжди необхідно вміти розпізнавати харизми. Жодна харизма не звільняє від потреби звертатися до пастирів Церкви і від підпорядкування їм. «Їм особливо належить не гасити Духа, а випробувати все, щоб зберегти те, що добре», аби всі харизми співпрацювали у своїй розмаїтості і взаємодоповненні на спільну користь. Церква є храмом Святого Духа. Дух є немов душею містичного Тіла, началом його життя, його єдності в різноманітності та багатстві Його дарів і харизм. (пор. ККЦ, 799-801, 809)
       Харизма (харизмат) є особливим даром Святого Духа, що уділений певним особам і спільнотам з метою збагачення Церкви. Він допомагає виконувати певні завдання, що слугують відновленню, будуванню Церкви та оживлюють її діяльність. Це не є якісь надприродні здібності, але різновид особливого покликання, яке може бути властивим для кожного охрещеного. Домінуючим, головним елементом кожного харизмату є гаряче прагнення уподібнитись до Христа і давати свідоцтво про певний аспект Його таємниці. Повинен прагнути до повного віддання себе Господу, до глибокої єдності з Христом а також до життя у поставі служіння.
       Багатство харизматів, уділених окремим особам, дає плід виникнення різних спільнот. Кожний харизмат є чимось новим, що певна спільнота вносить у духовний розвиток Церкви, і вимагає постійного відчитування у світлі знаків часу. Харизмат як форма і спосіб, у який члени певної спільноти живуть Євангелієм, є обличчям і духовністю цієї спільноти. Харизмат може бути визначений від початку існування спільноти, а може формулюватися протягом тривалого часу.
Харизмою Спільноти Родинного Апостольства є прагнення до поєднання з Христом на дорозі єдності з Марією, у святій Церкві, через тривання у вірності таїнству подружжя – незважаючи на відсутність спільного проживання з чоловіком – і у служінні родині.
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- чи відчуваєш близькість харизмату Спільноти Родинного Апостольства?
- якщо відчуваєш внутрішній протест, то – з приводу чого?

 

 

 

Причіплений файлРозмір
на першу суботу березня.doc29.5 КБ
_19.doc30.5 КБ
_20.doc30 КБ
_21.doc29 КБ
_22.doc30 КБ
_23.doc30 КБ
Ваш голос: Немає Оцінено (2 голосів)