Через Серце Матері до джерел Милосердя



 
21.
Х. Дозволити, щоб в нас любив Христос (1)
 
Особливістю християнської любові є христоцентризм. Христос є найвищим і єдиним взірцем любові. Ти маєш любити так, як Він: “Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як Я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!” Проте, щоб ти міг любити так, як Христос, ти мусиш через віру відкривати Його Обличчя, яке показано в об’явленому Слові. Недостатньо пізнавати Христа теоретично. Бо лише разом зі зростанням віри зростатиме в тобі любов, зростатиме екзистенціальний зв’язок з особовим ідеалом любові, яким є Ісус Христос. Через віру, яка дозволяє тобі вслуховуватись в об’явлене слово і притулитись до особи Христа, ти пізнаєш Того, Хто є взірцем любові і захочеш любити так, як полюбив Він – а Він полюбив до кінця. Через віру ти засвоюватимеш Його думки і прагнення, будеш думати, як Він, прагнути, як Він, любити, як Він.
Ця присутність здійснюється настільки, наскільки в нас існує покора, наскільки ми маленькі і безпорадні перед Богом, бо лише такі ми можемо приймати через віру любов Ісуса. В цьому сенсі труднощі у взаєминах з людьми, які з’являються в нашому житті, це шанс відкрити нас на благодать, на любов Ісуса, котрий бачачи нашу безпорадність перед нашими почуттями – і водночас очікування всього від Нього – сходить до нас як Божа агапе.
Христос, який сходить до твого серця, хоче любити, хоче уділяти себе іншим і прагнути їх добра, хоче кохати щоразу більше і прагнути якнайбільшого добра для інших, що в світлі віри означає: прагнути їх святості. Якщо ти любиш когось, турбуючись єдино про його матеріальні, сьогочасні справи, то маєш зрозуміти, що, фактично, забракло тобі справжньої любові. Недостатньо турбуватись про справи сьогочасного життя, про освіту, здоров’я, матеріальне існування. Кохати в повноті ти можеш лише тоді, коли сам запрагнеш святості і коли запрагнеш прищеплювати це прагнення іншим. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- як стараюся “відкривати Обличчя Ісуса, яке показано в об’явленому Слові”? наскільки – це для мене щось основне?
- які “Ісусові думки і прагнення засвоїв” – і старався “думати, як Він, прагнути, як Він, любити, як Він”?
- які труднощі у спілкуванні з людьми – спонукають мене, щоб “притулитися до особи Христа”, “запрагнути святості”?
- як розвивалося моє розуміння любові до ближнього?...
 
для медитації: Мт 5, 44-48. 11, 28; Лк 10, 25-37; Йн 13, 34
 

20.
ІХ. Любов до ближнього (3)
 
Агапе
 
Любов агапе, яка сходить до тебе згори, від Бога, і яку ти приймаєш через віру, не може бути замкненою у тобі. Любов як добро мусить розливатись, мусить бути передавана. Агапе – це Христос, Який живе в тобі і Який через тебе і в тобі хоче кохати інших. Людина, обдарована любов’ю агапе – безкорисливою любов’ю – сама починає любити, а точніше кажучи, Христос в ній починає любити інших. Агапе є любов’ю не стільки емоційною, скільки любов’ю волі, яка хоче обдаровувати добром. Створені нею міжособистісні зв’язки здатні пережити навіть саму смерть. Неважливо, якою є та друга людина – бридкою чи привабливою, приємною чи неприємною, повною вад та гріхів чи теж ні. Важливо, що любов хоче її кохати, щоб вона могла ставати кращою. Любов агапе, яка зростає в тобі внаслідок сходження у твоє серце Христа, часто проявляється в дрібницях, в жестах, поглядах. Дуже важливо, щоб ти цю любов роздавав в теплоті свого погляду, в прихильності, в захваті, в постійному зичливому прийманні іншої людини. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- як часто помічаю, що “Христос в мені починає любити інших”? за яких обставин?
- як стараюся проявляти любов до людини, “щоб вона могла ставати кращою”? які результати моїх зусиль?
- як така Любов, що мені, сягає у Потойбіччя?
 
для медитації: Мт 5, 45; Рим 5, 8
 

19.
ІХ. Любов до ближнього (2)
 
Агапе
 
Любов треба очищати і перетворювати в надприродну любов, ту, яка істотно поєднана з життям в благодаті і згідно з Євангелієм, а також з думкою св. Павла становить відображення любові самого Бога. Цю любов описує відомий текст св. Павла з Послання до Коринтян: “Любов – довготерпелива, любов – лагідна, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла;  все зносить, в усе вірить, усього надіється” (1 Кор 13, 4-7). Така любов в грецькому оригіналі Послання окреслена терміном агапе. В християнський концепції Бог є агапе – любов’ю, яка сходить на людину і кохає те, що любові не варте. Це спонтанна любов, яка уділяє себе для того, що є любов’ю. Агапе це безкорислива любов, яка огортає людину. Часом нам здається, що Богу треба подобатись, заслужити на його любов. А Він кохає тебе тому, що ти його дитина, а не тому, що вартий цього. Агапе – це любов творча, любов, яка любить не тому, що ти вартий любові, лише, щоб став її вартим. Агапе прагне творити в тобі добро, чимраз більше добра. Той, хто отримує особливі благодаті від Бога, дивується, чому він ними був обдарований. Але любов агапе сходить на негідних, сходить на всіх, бо всі ми негідні і всі потребуємо цієї будуючої любові, що створює добро. Драма Бога, Який є любов’ю, полягає у тому, що Він не може розливати своєї любові в повноті, що не може залити нею людську душу, яку безмірно любить. Бог постійно шукає такі відкриті серця, на які міг би розливати без міри свою нескінченну любов.
Для люблячої матері її дитя буде завжди найгарнішим, хоча і б було найбільш бридким, бо це її власне дитя. Чи важливо, скільки ти маєш недоліків. Може їх у тебе безліч, може вони дуже пригнічують тебе, може вже не можеш цього винести. А все ж таки Бог хоче огротати тебе своєю любов’ю, хоче в твоєму серці створювати любов, хоче сходити на тебе, щоб з тебе грішного і негідного, зробити шедевр своєї любові. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- як часто нагадую собі слова «гімну про любов» св. Павла? чому?
- хто/що допомагає мені любити любов’ю безкорисливою?
- як стараюся усувати з голови/серця думку, “що Богу треба подобатись, заслужити на його любов”?
- від кого отримую таку любов, яка дає мені поштовх поновлювати зусилля, “щоб я ставав її вартим”?
 
для медитації: 1 Кор 13, 4-7; 1 Йн 4, 19нн
 

18.
ІХ. Любов до ближнього (1)
 
Агапе
 
Існують два основні різновиди зв’язків між людьми і корелятивно до них дві концепції любові. Перша, антична концепція, передана нам Платоном, окресляє любов словом ерос, в другій концепції, яку подає християнство, любов окреслена в грецькій мові терміном агапе. Тож існують ерос і агапе, два різновиди любові, які лежать в основі двух різних зв’язків між людьми. Платонівський ерос – це любов, яка кохає те, що вважає за варте любові. Це емоційна любов. Якщо хтось чи щось тебе влаштовує, наприклад, з-за привабливого, естетичного вигляду, якщо тобі приємно з кимось чи чимось бути, щось мати, все це виникає єдино з твоїх чисто природних почуттів і є платоновським еросом. Ти любиш щось, що приносить тобі приємність, з чим тобі добре. Це егоцентрична любов, тому що увесь час в ній йдеться про тебе, щоб тобі було приємно.
Цієї любові – попри її недоліки і обмеженість, попри її егоїстичність і непостійність – не треба осуджувати чи знищувати. Вона пов’язана з природним порядком, який походить від Бога, але був порушений первородним гріхом. Її треба очищати і перетворювати в надприродну любов. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- хто мене вчив любові до ближнього? як вона розвивалася?
- наскільки помічаю, що моя любов найчастіше підшита пошуками себе? до чого спонукає мене ця констатація?
- як дякую Богу за те, що можу любити? як спілкування з Ним розвиває в мені це вміння?
 
для медитації: Пнп 2, 8-14; Лк 6, 32-34
 

17.
VІ. Євхаристія (4)
 
Євхаристія як кульмінація віри
 
В Євхаристії Ісус занурить тебе в містерію своєї смерті, і тоді звершиться твоє навернення і переміна – смерть “старої” людини. Силою діяння Таїнства і силою спасенного страждання Ісуса в тобі відбудеться також воскресіння і відродження. Занурення в воскресіння Христа призведе до того, що в тобі почне народжуватись нова людина, сформована на Його подобу.
Якщо віра є покладанням на Христа і довіренням себе Йому, то в Євхаристії ти повинен довіряти Йому усі свої справи, страхи, тривоги. Тоді Євхаристія приноситиме тобі мир, який народжується з віри в відкупительну силу Ісусової жертви, з віри, що Він відкупив тебе також зі страху, непевності і стресів, з усього, що нищить твоє духовне життя, або твоє психічне чи фізичне здоров’я. Через віру ти зможеш приймати плоди Відкуплення.
Якщо віра є визнанням власної безпорадності і грішності, а також очікуванням всього від Бога, то Євхаристія, таїнство віри, вимагає від тебе постави безпорадної дитини і постави грішника, який не прагне нічого більше, ніж зцілення від свого зла. На Святій Месі пробуй ставати перед Ісусом так, як той прокажений з Євангелія, і проси, щоб Він очистив тебе від прокази егоїзму, від прокази твоєї гордині, від прокази страху за себе, поспіху, тривоги і смутку, від прокази надмірного зосередження на сьогочасних справах, бо все це унеможливлює зростання Христа в тобі.
На Святій Месі ти завдяки вірі відкриватимеш себе, свою грішність і потребу у Відкупленні. Почнеш чимраз більше, на міру поглиблення твоєї віри, бачити себе у правді. Збагнеш свою проказу гріха. І тоді зрозумієш, як негідний ти Євхаристії, а водночас, як сильно потребуєш Її спасенного діяння в твоєму житті. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- наскільки для мене Євхаристія, це “навернення і переміна – смерть «старої» людини”? як, ради цього, стараюся про “поставу дитини і грішника”?
- які прояви того, що в мені, завдяки Євхаристії, “починає народжуватись нова людина, сформована на подобу” Христа?
- що допомагає мені краще розуміти,  наскільки “сильно потребую спасенного діяння Євхаристії в моєму житті”?
 
для медитації: Мт 8, 2н.8. 18, 3; Лк 18, 3н
 

16.
VІ. Євхаристія (3)
 
Євхаристія як кульмінація віри
 
Жертва Христа плідна лише у тих, – скаже св. Тома Аквінський, – які єднаються зі стражданнями Христа через віру та любов. Чим більше в тобі віри та любові, тим більш ефективною в твоєму житті стає Євхаристія. Віра є участю в житті Бога і реалізується особливим чином в таїнствах, які є таїнствами віри. Через Євхаристію ти зі спільнотою віруючих береш участь в смерті і воскресінні Христа, спільно занурюєшся в цю незбагненну таємницю Його смерті та воскресіння. “Літургія з’єднує нас усіх в безпосередньому виразі нашої віри, особливо під час Євхаристії. Акт віри Церкви ніколи не буває таким повним, як в цей момент. Ніколи немає такого високого ступеню свідомості з’єднання з Христом померлим і воскреслим, повернення якого очікує Церква. Ні в який інший час ми не приймаємо такої участі в вірі спільноти, як в ту мить, коли молимось спільно, коли спільно складаємо жертву і спільно єднаємось з Божою любов’ю, яка живе в Ісусі Христі”.
Якщо віра є притуленням до особи Христа, то прийняття Христа і пригорнення до Нього знаходять своє повне вираження тільки в Євхаристії, яка є кульмінацією віри. Під час Євхаристії Христос стає Даром, Який жертвується Отцю за нас. Силою загального царського священства ми також покликані до жертвування Богові цілковитого дару з нас самих разом з жертвою Христа. Притулення до Нього означає вхід у сопричастя з Його даром, означає віддання життя для того, щоб перемінювати його у служіння Церкві та братам. Метою Євхаристії є твоє наверення, твоє відвернення від власної волі так, щоб твоя воля почала чимраз більше зникати заради служіння іншим. Ти йдеш до Святого Причастя, щоб навернутись, щоб від цієї миті вже Христос царював в твоєму серці, щоб Його воля ставала для тебе найбільшою цінністю. Кожне Святе Причастя повинно зміцнювати твоє притулення до Його волі. В зв’язку з цим ти повинен очікувати, що Ісус перекреслюватиме твої плани. Євхаристія має приготувати тебе до цього, має сприяти завмиранню твого егоїзму, щоб в тобі міг зростати Христос. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- як стараюся, щоб віра та любов відкривали мене не Тайну Христа в Євхаристії?
- як допомагає мені для цього перебування у спільноті віруючих? як я їй допомагаю?
- про яку “ефективність Євхаристія в моєму житті” можу розповідати?
- як спілкування з Христом в Євхаристії спонукає мене, щоб “чимраз більше зникати заради служіння іншим”?
 
для медитації: Йн 6, 53-57; Ді 2, 42-48
 

15.
VІ. Євхаристія (2)
 
Очікування на Євхаристію
 
Однією з засадничих психічних потреб людини є потреба в схваленні і любові. Проте не шукай їх у людей, від яких дуже часто зазнаєш розчарування і гіркоти. Віра говорить тобі, що так насправді тобі потрібно лише одне добре прийняття – зі стороні Христа, а Він завжди тебе приймає. Йоан Павло ІІ сказав: В Святому Причасті не стільки ти Його приймаєш, скільки Він приймає тебе, приймає такого, яким ти є. Приймає, це означає схвалює і любить.
Так важливо, щоб зростала в тобі віра в Його любов, віра в Його голод приходити до тебе в Євхаристії. Коли ти повіриш, як сильно Він любить тебе і чекає на тебе, то пізнаєш, що Бог в своїй шаленій любові до тебе – якщо ти запізнюєшся з своїм приходом – зазнає того, що психологи називають муками очікування. Коли ти повіриш в любов Ісуса, в те, що Він чекає на тебе, тоді у відповідь на цього типу віру в тобі повинно з’явитись прагнення і голод Євхаристії, нестерпне прагнення, щоб Він прийшов. Муки очікування на особу, яку кохаєш, є муками на міру відкинутої любові. Чим більше мати кохає дитя, яке не приходить, тим більшими є муки очікування зустрічі з ним. А якщо це нескінченна любов Бога, якої ти не можеш навіть уявити собі, то – коли ти не приходиш – якими великими мусять бути Його муки очікування тебе?
Віра в Його прагнення зустрітись з тобою вберігатиме тебе від рутини, яка є однією з найбільших загроз для віри. Коли ти до кінця повіриш в нескінченну любов Ісуса, коли відкриєш Його муки очікування тебе при Євхаристійному Столі, тоді ти вже не зможеш жити без Євхаристії. Тоді буде у тобі голод за Нею, пристрасне прагнення зустрічі з Господом, а при голоді за Євхаристією вже не лишається місця на рутину. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- як часто усвідомлюю собі, що “в Святому Причасті не стільки я приймаю Ісуса Живого Бога, скільки Він приймає мене”?
- як “відкриваю Його муки очікування на мене при Євхаристійному Столі”? яка моя відповідь?
- як рутина руйнує моє живе спілкування з Добрим Богом? наскільки “віра в Його прагнення зустрітись зі мною вберігає мене від неї”?
 
для медитації: Іс 29, 13; Єр 7, 1-11; Ам 5, 21-26; Мк 7, 6-9
 

14.
VІ. Євхаристія (1)
 
Очікування на Євхаристію
 
Може ти дивуєшся, що Євхаристія чи таїнство Сповіді знову не перемінюють тебе, що не дають помітних результатів, але благодать потребує відкритості і внутрішньої настроєності. Подивись, як Церква в своїй мудрості старається в літургічному році приготувати нас до прийняття благодатей Різдва Христового. Присвячує цьому цілі тижні Адвенту, в які безперервно молиться про прихід Ісуса, про Його прихід на землю. “Розлийте, небеса, згори росою правду”, – благає вона в своїх літургічних молитвах. Церква хоче, щоб зростав в нас голод за Ісусом, голод за Його приходом. На міру цього голоду, цього прагнення, щоб Він прийшов, щоб в літургічному році в свята Різдва Христового знову в нас народився; на міру приготування і відкритості, а отже, на міру віри діють в наших серцях благодаті Різдва Христового. Якщо немає Адвенту, то немає відповідного переживання Різдва Христового. Коли не переживаєш Адвент і не чекаєш на Ісуса, то не дивуйся, що Різдво Христове попросту наче пролітає, не залишаючи в твоїй душі і сліду.
Подібно, як приходу Ісуса у Різдво Христове передує адвентове очікування, так само очікуваним має бути і Його прихід в Євхаристії. Ісус постійно сходить на вівтар, народжується на ньому і цьому Його народженні на вівтарі теж має передувати «адвент» – Євхаристійний адвент. Євхаристійний адвент – це передусім постава віри, це віра в любов Ісуса, Який очікує тебе. Так важливо, щоб ти повірив, що Ісус прагне прийти до твого серця, що прагне відправляння Євхаристії, що очікує твого Святого Причастя, тому що хоче через Пресвяте Таїнство – головне джерело благодатей – в повноті віддати себе тобі. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                             
 
- чим для мене важливий перед-Різдвяний період Адвенту? які його насліди для мого християнського життя?
- коли в мене появляється “голод за Ісусом”? як його вирощую? чим - підсилюю?
- як стараюся про «Євхаристійний адвент»? як він у мене появився? як - змінювався?
- що допомагає мені помічати Євхаристійного Ісуса та Його прагнення щодо мене?
 
для медитації: Юдт 8, 16н; Пс 130, 5-8. 145, 14нн; Іс 26, 7нн. 45, 8; 1 Кор 1, 7
 

13.
V. Сповідь (4)
 
Покровителі таїнства навернення
 
Покровителем таїнства Сповіді є також добрий розбійник. Його “Сповідь” відбулась на хресті. Там він визнав провину, кажучи: “Бо ж ми приймаємо кару, гідну наших учинків”. Що діялось тоді в його душі, залишиться для нас таємницею. Єдино по результатах ми можемо здогадуватись про надзвичайне чудо благодаті. Та людина мусила бути дуже розкаяна, безперечно відчувала себе найгіршою, адже, на думку оточення, була злочинцем і зганьбленою особою. Бо розп’яття означало також позбавлення засудженого усіх прав. Розбійник вмирав під тортурами на очах у всіх і погоджувався на це. Тим своїм визнанням: “Ми слушно страждаємо”, він якби говорив – “так, мені це належить, я цього заслужив”. Він мусив тоді зійти десь в глибину своєї грішності і здобутись на глибину скрухи. Безумовно ця постава скрухи і глибокої покори зробила його серце готовим на прийняття Божого дару віри. Якою ж великою мусила бути його віра, якщо у вмираючому поряд, побитому, опльованому і все ще осміюваному Ісусі він впізнав Царя – “Ісусе! Згадай про мене, як прийдеш у своє Царство”. Нам так важко навернутись, бо занадто мало скрухи в нашому серці, а якщо мало в нас скрухи, то наша віра дуже мілка. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- чий досвід використовую, щоб краще відкриватися на Боже Милосердя?
- як часто переживаю життєві негаразди з розкаяним серцем: “так, мені це належить, я цього заслужив”?
- що допомагає мені “зійти десь в глибину своєї грішності і здобутись на глибину скрухи”?
- наскільки, заради оживлення моєї віри, практикую скруху?
 
для медитації: Лк 23, 32-43
 

12
V. Сповідь (3)
 
Деякі дорікають собі, що після Сповіді не виправляються. Може й ти думаєш, що Сповідь призначена для того, аби зробити тебе кращим, і якщо ти кращим не стаєш, то вважаєш, що твої Сповіді безсенсовні; може вважаєш, що коли маєш бути кращим, а не виправляєшся, то ліпше не приходити до Сповіді, бо не має прогресу. Тим часом, коли ти так сильно хочеш бути кращим, коли для тебе таким важливим є прогрес, виявляється, що ти хочеш не стільки Бога, не стільки Його милосердя, скільки, радше, власної досконалості, і в цьому – недоліки твоєї віри. Йдеш до Сповіді задля того, щоб пізніше бути вже таким добрим, аби не потребувати Бога, який є милосердям. Йдеш до Бога за прощенням, аби більше вже ніколи не потребувати Його прощення, щоб мати змогу обходитись без Нього, хоча Він увесь час хоче пробачати тобі, пробачати з радістю.
Вирішальним чинником навернення є скруха. В Таїнстві Сповіді ми зустрічаємось з Христом, Який хоче нам пробачити і лікує рани нашого гріха, але якщо ти не показуєш Ісусу своїх ран, то Він не може залікувати їх.
Якщо твоя скруха не матиме границь, то не матиме границь також милосердя Господа. Подумай, якими є твої Сповіді. Скруха – це акт покори. Ти повинен безперервно зростати в покорі, звідси повинна постійно зростати в тобі і скруха. Ніколи не буває достатньо скрухи і ніколи не буває достатньо каяття. Чим більш грішним і гіршим за інших себе побачиш, тим більше місця зробиш для благодаті і для твоєї віри.
Таїнство Сповіді повинно бути «Таїнством очікування». Бо це особливий час нашої зустрічі з Христом. – Любов хоче бути очікуваною, а якщо такою не є, зазнає зранення. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- як «пиха досконалості» паралізує мене, закриває й стримує в дорозі до Милосердного Бога, Який кохає пробачати?
- яким є моє очікування на Сповідь? як допомагає мені для цього дотримання «5 умов доброї Сповіді»?
- як моїм переживанням Таїнства Сповіді раню Ісуса? як часто про це думаю?
- як стараюся поглиблювати й розвивати моє каяття – ради більшої відкритості на Милосердя Бога?
 
для медитації: Лк 15, 11-24 
 

11
V. Сповідь (2)
 
Існують якби два типа релігійності: один з них можна назвати “егоцентричним”, а другий – “теоцентричним”. У першому випадку людина зосереджує увагу на собі. Не вважає на Бога, а лише на власну ситуацію. До сповіді йде з думкою, щоб очиститись, бо тяжко їй зі своїм гріхом, і щоб бути в порядку перед Богом. Для такої людини Сповідь може перетворитись на своєрідний “аспірин” від болю сумління, таблетку, яка має заспокоїти її і повернути їй добре самопочуття. Тож тут присутнє постійне зосередження на собі. Така людина, коли отримує розгрішення, відходить від сповідальні може і не зовсім смутною, але й не радісною, бо все ще зосереджена на тому злі, яке щойно скинула з себе.
Коли дивимось на Юду, можемо відкрити в його поводженні після зради Ісуса багато елементів сповіді. Є іспит совісті, бо Юда замислюється над тим, що зробив і усвідомлює власне зло. Присутнє також каяття – Юда дійсно кається. Навіть хоче змінитись, а отже, є рішення виправитись. Є також визнання гріха, коли Юда йде до священиків і визнає: “Згрішив я, видавши кров невинну”. Є навіть винагородження за гріх, бо він кидає священикам ті 30 срібняків, які отримав від них. Не хоче ціни крові. Фактично, в поведінці і поставі Юди можна побачити майже все, що має місце у випадку сповіді, забракло лише однієї, найважливішої речі – віри в милосердя Ісуса. З-за цього “сповідь” Юди така сумна, трагічна, і закінчується розпачем та самогубством.
Наша сповідь повинна бути сповіддю, як у Петра, який повірив в милосердя Христа і зосередився не стільки на своєму грісі, скільки на пробаченні. Людина з “теоцентричною” релігійностю не те, щоб затримувалась на свої гріхах, а радше, гріх розглядає, як вихідну точку, аби, завдяки вірі, відкрити милосердя Бога. Йдучи до сповідальні, вона думає передусім про те, що зранила Ісуса, і хоче відновити дружбу, яку зранила. Хоче через скруху і каяття дозволити Ісусу пробачити і тим самим принести Йому радість. “Ви розп’яли Ісуса, – скаже святий настоятель з Арсу (св. Жан Марія Віанней), – але коли йдете сповідатись, йдете звільнити нашого Господа з хреста”. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- який я у моїх проявах християнського життя: «егоцентричний» чи «теоцентричний»? що дає мені змогу пересувати акцент з мене та моїх справ - на Добро Бога?
- скільки у мене бажання скидати з себе тягар гріхів за допомогою «таблетки» Сповіді? чи помічаю велику небезпеку такого переживання цього Таїнства?...
- як часто “гріх розглядаю, як вихідну точку, щоб відкрити милосердя Бога”? що мені для цього допомагає?
 
для медитації: За 12, 10; Йн 8, 11
 

10.
V. Сповідь (1)
 
Завжди, коли приступаєш зі щирим каяттям до Таїнства Сповіді – яке можна назвати Таїнством Навернення, – твоя віра має великий шанс для зростання. Таїнство Сповіді часто не виконує в нашому житті належної ролі з приводу рутини, набуття характеру буденності, відсутності приготування і настроєності. Ти забуваєш, що не тільки Євхаристія, але також Таїнство Сповіді, є для тебе особливим каналом благодаті і особливим часом твоєї зустрічі з Христом. Може, також забуваєш молитись за свого сповідника чи духовного наставника, аби і він ставав для тебе щоразу більш досконалим Божим знаряддям і помічником у процесі твого навернення.
Серед п’яти умов Таїнства Сповіді найважливішим є акт каяття. Як ти проводиш час перед Сповіддю? Саме каяття повинно бути твоїм безпосереднім приготуванням до зустрічі з Христом, бо воно може найкраще відкрити тебе на той канал благодаті, яким є Таїнство Навернення. Можливо ти не цінуєш часу перед Сповіддю – а це безцінний час. Цей час ти повинен передусім присвятити розбудженню в собі скрухи. Скруха – це твоя постава перед хрестом, це почуття, що ти гріхом зранив Христа, це також бажання просити прощення у Бога і виправлення зла. Твоя скруха повинна ставати чимраз глибшою, бо від цього залежить плідність Таїнства Сповіді. Ти не можеш навернутись, поки не будеш справді і в повноті розкаяним.
Якщо ти зранив Христа, Його рани кривавлять. Тож ти повинен приходити до Таїнства Сповіді, щоб ці рани могли загоюватись. Ти повинен приходити з огляду на Нього; не для того, щоб заспокоїти себе, але для того, щоб викликати Його радість з-за формування в тобі завдяки благодатям таїнства наново народженої людини. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- за яких умов моя Сповідь стає «Таїнством Навернення»?
- як стараюся перемагати “рутину, відсутність приготування і настроєності” у моєму переживанні зустрічі з Ісусом у Сповіді?
- на що призначаю найбільше часу у процесі приготування до неї?
- як дбаю про якість мого каяття?
- заради кого/чого приступаю до Сповіді? наскільки - щоб “викликати радість” Ісуса?
 
для медитації: Пс 51, 3-6; 2 Кор 7, 9-11 
  

 
9.
ІV. Кенозис Христа (2)
 
Євхаристія є кенозисом, тобто самовинищенням Бога-Людини, тому що Його найбільша святість стикається з твоєю грішністю і твоєю негідністю. Проте це не означає, що ти маєш уникати Євхаристії, адже ти будеш тим більше гідним, чим частіше приступатимеш до Неї. Ісус з любов’ю чекає на тебе, Він хоче приходити, аби тебе перемінювати, щоб тебе освячувати, щоб ти ставав щоразу більш гідним Його приходу.
Св. Людовік Марія Гриньон де Монфор радить до нашої участі в Євхаристії запрошувати Марію. Присутність Непорочної при нас, особливо в Євхаристії, є для нас якоюсь великою таємницею, якимось розв’язанням проблеми кенозису Христа. Ті, кому важко визнати потребу і значення Марійної дороги до Христа, вважають, що між нами і Христом не може стати Марія, бо Вона заслонить нам Ісуса. Однак в світлі віри, в світлі пізнання святості Бога і своєї великої негідності, своєї грішності, ти побачиш, що ситуація є прямо протилежна. Коли ти просиш, щоб Вона стала між тобою і Христом, стаєш ближче до Христа, бо ти просиш Її, щоб Вона, стаючи між тобою і Христом, вберігла Його від Його кенозису, Його самовинищення. Лише Її долоні не брудні і ніколи не були брудними; були і завжди лишаються незаплямованими – єдині людські руки і людськи вуста, які чисті і незаплямовані, які гідні пестити Господнє Тіло. Коли, стараючись вберегти Христа від Його самовинищення, ти просиш Марію, щоб Вона приймала Його за тебе, то цим віддаєш честь кенозису Бога-Людини. Це є поєднання постави покори, постави визнання, що ти грішник, з вірою в Його шалену любов до тебе, яка ціною незбагненного для тебе самовинищення прагне обдаровувати тебе плодами Відкуплення. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- чи і як шукаю способів “зменшення кенозису Христа присутнього Євхаристії”?
- як відповідаю на заохочення: “будеш тим більше гідним Євхаристії, чим частіше приступатимеш до Неї”? як мене перемінює частіше перебування з Ісусом у Ній? 
- як використовую Божу допомогу у переживання Євхаристії, якою є присутність Діви Марії? як дякую Йому за це?
 
для медитації: Іс 6, 1-8; Мт 8, 5-11 
 

8.
ІV. Кенозис Христа (1)
 
Віра дозволить тобі побачити, що твої руки і вуста, які приймають Ісуса, завжди брудні – завжди, так само і тоді, коли ти перебуваєш в стані освячуючої благодаті, бо ти завжди є грішником, а руки і вуста грішника завжди залишаються негідними, і в цьому сенсі – брудними. Адже ти приймаєш Ісуса устами, які здатні вбивати словом, адже твої слова часом замість того, щоб благословити, зранюють, є джерелом зла та нещастя. І такі грішні вуста стикаються з найвищою святістю Бога. Тоді ти пізнаєш таємницю того, що теологія окреслює словом кенозис (від грецького kenosis – “винищення”, “спустошення”)
Св. Йоан апостол сказав: “Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то самі себе обманюємо, і правди в нас немає” (1 Йн 1, 8). Всі ми грішники і всі ми негідні приймати Ісуса. Подумай, твої вуста брудні, але ти повинен очікувати, що Євхаристія буде цей бруд, цю проказу гріха, проказу егоїзму усуватиме з твоїх вуст, з твого серця і твоєї душі. Ісус так сильно цього прагне, що хоче, аби це здійснювалось навіть ціною Його так крайнього винищення, ціною Його кенозису. В світлі віри ти побачиш, в якій великий мірі Євхаристія є самовинищення Христа. Він принижує і винищує себе вже через сам той факт, що укриває свою велич і свою людську природу під видом частки матерії – хліба і вина. Позбавляє себе належної Йому пошани і честі. А коли ти приходиш до Нього з грішними долонями, з грішними вустами і грішними серцем, це для Нього подальший кенозис. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- як реагую на слова, які чую на початку кожної Євхаристії: “Брати і сестри, визнаймо, що ми є грішні, щоб ми стали гідними звершення святих тайн”?
- наскільки для мене Євхаристія є порятунком від моєї грішної марності?  
- як часто роздумую про кенозис Ісуса? де його помічаю? наскільки – в Євхаристії?
- яку відповідь даю Любові, Яка все наново винищує Себе ради мене?
- як часто почуваю себе «достойним» перед Богом? що роблю для того, щоб вийти з такої спокуси?
 
для медитації: Флп 2, 5-8; 1 Йн 1, 8
 

7.
ІІІ. Наслідки зла (3)
 
Часами лише падіння і пов’язане з ним страждання здатні потрясти людину і схилити до навернення. Навернення вимагає скрухи серця і жагучого прагнення прощення. Бог, бажаючи викликати в нас скруху і тугу за Його прощаючою любов’ю, перший вибігає нам назустріч. В своєму прагненні пробачити принижується так глибоко, що, – як кажуть святі, – інколи стає мовби жебраком, який благає допомоги.
Сцена самогубства майора Скобьє, героя книжки Грема Гріна Суть справи потрясає. В останню мить життя, після прийняття смертельної дози таблеток, майору здається, що Хтось в розпачу шукає його і кличе. Чує благання про порятунок, крик, стогіни болю. Йому вдається з нескінченної відстані повернути рештки свідомості і дати відповідь, яка його врятує: “Добрий Боже, я люблю…”
Ролі виглядають парадоксально заміненими. Це не Скобьє просить допомоги. Це Бог, ототжнюючись з нещасною людиною, благає рятунку – рятунку для… себе. В останню мить його життя Бог благає: “Допоможи мені, щоб міг тобі пробачити, дозволь мені врятувати тебе!” (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- до яких рішень заохочує мене констатація: “часами лише падіння і пов’язане з ним страждання здатні потрясти людину і схилити до навернення”?
- як Милосердний Бог, щоб урятувати мене, “ставав мовби жебраком, Який благає допомоги”?
- за допомогою чого Він “викликає в мені скруху і тугу за Його прощаючою любов’ю”?
- як я у щоденності “рештками свідомості даю відповідь, яка мене рятує: “«Добрий Боже, я люблю…»”?
 
для медитації: 2 Сам 12, 1-14; Пс 51, 3-19; Лк 23, 40-43
 

6.
ІІІ. Наслідки зла (2)
 
Саме наслідки зла, впливаючи на самолюбство сина, схилили його до повернення. Знаємо, що прийшов такий момент, коли сповнилась міра зла, коли падіння сина було вже не тільки моральним падінням в усій своїй глибині, але також дійшло до крайньої ганьби. Він прагнув наповнити свій шлунок стручками, що їли свині, а свині на думку мешканців Палестини були нечистими тваринами – таким чином, це символ самого дна падіння, гірше вже не могло бути. І тоді почали діяти наслідки зла. Сину було вже так погано, що прийшла йому холодна, виважена думка, що варто повернутись до батька, тому що той краще поводився зі своїми слугами і наймитами, ніж пан, в якого служив він. Не любов до батька зумовила повернення блудного сина, а лише звичайне, корисливе самолюбство, холодний розрахунок, що буде йому краще – не батькові, а йому буде краще. Лише тоді, коли побачить батька, який вибіг йому назустріч, коли побачить в його очах сльози радості, коли опиниться в його обіймах, а потім буде одягнений в найгарніші шати, отримає перстень і побачить, що батько готує для нього трапезу, буде шанс, що син відкриє любов отця. Таким чином наслідки зла можуть бути пов’язані з благодаттю. Бог може хотіти їх, щоб вони привели нас до навернення. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- що мене схиляє щодня шукати навернення? наскільки – наслідки мого зла?
- через яке “саме дно падіння” мені прийшлось перейти?... 
- спогади про які прояви Божого Добра для мене дають мені силу?
- скільки “корисливого самолюбства” у моїх відносинах з Богом? що роблю, коли його помічаю?
 
для медитації: Іов 10, 20 нн; Пс 23, 4; Іс 50, 10; Лк 15, 14-24; Ді 8, 18-24
 

5.
ІІІ. Наслідки зла (1)
 
Надзвичайну любов Бога до грішників і Божу педагогіку стосовно нас показує притча про блудного сина. – Якщо твоя віра стане літепла і невиразна, Бог може допустити, що ти впадеш. Бог не хоче зла, але може хотіти його наслідкив, осільки наслідки зла несуть благодать, несуть заклик до навернення. Дуже чітко це видно на прикладі блудного сина. В притчі Христа є батько, який любить, і два сина, які не люблять. Те, що старший син не любить батька, ясно видно під кінець притчі, коли викриваються його зухвалість стосовно батька і заздрість до брата. Не любить батька також і молодший син, який покидає його не на якийсь короткий термін, але назавжди. Батько, хоча міг спротивитись відходу сина, не зробив цього. Дозволив йому взяти свою частку і піти, бо до любові нікого не примусиш. Знаємо, які були наслідки залишення сином батьківського дому. Знаємо, що він опускався чимраз нижче, що було йому чимраз важче.
В нашому коментарі можемо спробувати віднайти певні елементи, не показані у притчі прямо. Можемо, наприклад, припустити, що батько дізнався через своїх слуг, що сталось з його молодшим сином: що голодує, що немає, де жити, і що взагалі поневіряється. І припустимо, що батько, бажаючи врятувати сина від такої долі, посилає, відкрито чи потаємно, до нього слугу з торбинкою грошей, що дасть сину можливість жити нормально, але також повернутись до розбещеного життя. Чи такий різновид допомоги, яку батько міг би постійно уділяти, призвів би коли-небудь до повернення сина? Здається, все вказує, що ні. Виходить, що батько, люблячи сина, не повинен захищати його від поганих наслідків його власних вчинків, попри біль батьківського серця. Внаслідок зла, яке коїть блудний син, “розп’яті” дві особи – батько з приводу болю з-за поневірянь і падіння сина, а також сам син внаслідок своїх падінь. Люблячий сина батько повинен, однак, чекати, навіть якщо це пов’язано з ризиком, чекати, аж зло сповнить свою міру і почнуть діяти його наслідки. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- як проявляється моя нелюбов до Небесного Батька – подібна до нелюбові молодшого і старшого брата?
- чи помічаю тоді “біль Батьківського Серця”?...  
- як Бог реагує, коли “моя віра стає літеплою і невиразною”? як з Ним тоді співпрацюю?
- наскільки в час, коли я “«розп’ятий» з приводу болю - наслідку моїх падінь” помічаю “«Розп’ятого» Небесного Батька - болем з приводу мого, як Його укоханої дитини, падіння”?
 
для медитації: Іс 49, 14нн; Єр 31, 20; Лк 15, 11-32; Йн 17, 10
 

 
4.
ІІ. Милосердя (4)
 
Як дивитись на своє зло
 
Боротьба за позитивне сприйняття поразок та невдач в нашому житті повинна обіймати навіть найдрібніші справи. Св. Максиміліан, коли грав з братами в шахи, дуже любив програвати. Це було його agere contra, відвернення від самолюбства, аби мати змогу цілковито повернутись до Господа.
Тут перед нами постає надзвичайно важлива проблема. З одного боку ми маємо не бажати зла, яке в нас є, а з другого – прийняти себе. Однак ти не можеш любити свою недосконалість як таку, можеш лише хотіти її наслідків. Вона потрібна лише для того, щоб ти міг стати більш покірним, довірливим і більш вірним. Тебе не повинен дивувати той факт, що ти грішиш. Радше, в дусі покори ти повинен дивуватись, що не падаєш. Якщо дивуєшся, або знеохочуєшся з приводу падінь, це означає, що ти довіряв власним силам, замість дозволити Ісусові нести тебе на руках. Бо “один акт любові, навіть не відчутої – підкреслює св. Тереза від Дитятка Ісуса – виправляє усе”. Не треба “знеохочуватись своїми помилками, – пише свята, – тому що діти часто падають, але занадто малі, аби дуже сильно вдаритись”. Свята Тереза з Лізьє дуже любила повіряти Ісусові свої помилки і невірності. Говорила, що таким чином хоче привернути Його милосердя, адже Він прийшов до грішників, а не до праведних. Як все це важливо для нас, що засмучуємось, коли падаємо.
“Ну і що, любий Ісусе, що я кожної миті падаю? – пише св. Тереза, – Бачу тоді свою слабкість, а це для мене велика користь. Ти, Ісусе, тоді бачиш, яка я слабка і що нічого не можу зробити, і тоді Ти тим більш схильний нести мене на своїх руках”.
По мірі наближення до мети, якою є Бог, здається, що ця мета чимраз більше віддаляється. Це нормально і правильно. Тереза, бачачи своє віддалення від Бога, зовсім не засмучується з-за цього: “Якже я щаслива, бачачи, що я так недосконала і потребую стільки Божого милосердя в мить смерті”.(пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- як я борюся “за позитивне сприйняття поразок та невдач в моєму житті”? що роблю ради “відвернення від самолюбства”?
- як часто “дивуюсь, що не падаю”? наскільки свідомо стараюся плекати в собі такий стан душі?
- чим я намагаюся «заманювати Ісуса» - “привернути Його милосердя”?
- що я роблю, коли мені “здається, що я чимраз більше віддаляюся від Бога”? як допомагає мені свідчення св. Терези?
 
для медитації: Мт 18, 1-5; Рим 8, 28; 1 Кор 13, 12н
 

 
3
ІІ. Милосердя (3)
 
Як дивитись на своє зло
 
Боротьба за віру в сенсі процесу навернення обіймає перемагання поспіху, тривоги і стресу, а зокрема, смутку. Смуток є особливим проявом самолюбства, який підтинає саме коріння віри, коріння довірення. Йдеться про смуток, що виникає в ситуаціях щоденних труднощів, коли щось в нас забирають, або щось втрачаємо, але – ще більше – про смуток перед лицем труднощів духовних, коли падаємо, коли доходить до невірності. Смуток діє на нашу віру паралізуюче. Після падіння ми не повинні занепадати духом, тому що цим завдаємо Богу ще гіршу прикрість, ніж самим гріхом. Більш того, святі кажуть, що після падіння ми маємо сподіватись більших благодатей, ніж перед ним.
Пробуй у світлі віри так дивитись на свої недосконалості, щоб не засмучуватись ними: Ісус приймає тебе таким, яким ти є. Можеш йти до Нього разом з усією твоєю недосконалістю і слабкістю. Він виправить те, що ти погано зробив, поповнить усі твої недосконалості.
Якщо ти відчуваєш себе грішним і слабким, маєш особливе право на руки Ісуса, тому що Він є Добрим Пастирем, який шукає загублених овець і тих слабких, безпорадних, що не можуть встигнути за отарою. Дозволь Ісусу брати тебе на плечі, дозволь Йому любити, повір в Його любов.
Щоб мати право знаходитись на Його плечах, ти мусиш прийняти поставу покори; мусиш визнати, повірити, що ти грішний і слабкий. Однак водночас мусиш повірити в Його любов, в те, що Він бере тебе на свої плечі саме тому, що ти грішний, слабкий та безпорадний. Віра зроджуватиме в тобі вдячність за те, що Він ніколи не перестає тебе любити – тебе, грішного, слабкого, безпорадного як в буденному житті, так і в духовному.(пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- як “поспіх, тривога і стрес та смуток” пронизують та паралізують мої відносини з Добрим Богом?
- як реагую на пояснення, що “смутком завдаю Богу ще гіршу прикрість, ніж самим гріхом”?
- якими “більшими благодаттями Бог виправляв, поповнював мої недосконалості” ?
- коли дозволяю Ісусові, щоб Він «брав мене на Свої Руки»? як прояви моєї духовної пихи заважають мені так переживати моє життя?
 
для медитації: Іс 7, 10-14; Йн 10, 1-16. 13, 3-10
 

2
І. Милосердя (2)
 
Щаслива провина
 
Бог, непам’ятливий зазнаних зранень, весь час і на різні способи відкриває перед людиною своє Серце. Часто об’являє нам себе і волає до нас через святих, яких наповнює своєю – Божою любов’ю, через служителей слова і таїнств, особливо таїнства примирення – сповіді. Сповідник Шарля де Фуко, отець Ювелен, який запровадив його на дорогу навернення, визнав, що коли зустрічався з ним, Бог наповнював його серце незвичайно палким, нездоланим прагненням уділяти розгрішення. В цьому прагненні, яким Бог наділяв отця Ювелена, виражалось власне те постійне і ненаситне прагнення Бога пробачати нам. Тому ти повинен змагатись зі своїм смутком. Якщо ти відійшов від Бога, то, незалежно від того, як далеко, завжди можеш повернутись. Після кожного падіння пам’ятай, що Він чекає, що коли ти повертаєшся і просиш у Нього прощення, приносиш Йому радість, бо дозволяєш Йому любити тебе через пробачення.
Усі твої невірності чи гріхи стануть щасливою провиною, якщо допоможуть тобі глибше пізнати милосердя Господа. Стануть щасливою провиною, якщо зроблять тебе більш покірним і довірливим, довіряючим чимраз менш собі, а чимраз більше Господеві. Тоді – після їх прощення – ти будеш духовно зростати.
Твої проступки ставатимуть щасливою провиною, якщо свідомість завданого Ісусу болю відживлятиме твою любов. Якщо поглиблюватиме твоє прагнення віддання себе Йому – аби твоє серце билось виключно для Нього, як Його зранене Серце б’ється виключно для тебе.(пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- хто “запровадив мене на дорогу навернення”?
- через кого Милосердний Бог “відкриває переді мною своє Серце”?
- як відповідаю на “постійне і ненаситне прагнення Бога пробачати”?
- наскільки плекаю прагнення “приносити Господу радість - дозволяти Йому любити мене через пробачення”?
- чи дійсно “свідомість завданого Ісусу болю відживлятиме мою любов”?...
 
для медитації:  Єз 33, 11; Лк 15, 4-10. 19, 10 
 

1
І. Милосердя (1)
 
Щаслива провина
 
Наша віра має розвиватись завдяки сталому процесу нашого навернення. Христос воскрес із мертвих, а це означає, що в нашому житті не має остаточного фіаско, що немає життя, яке було б запропащеним, немає зла, яке б було безповоротним. Про це говорить текст offertorium (молитви на Принесення Дарів) старої літургії Меси: “Боже, Ти, що предивним чином створив гідність людської природи, а ще більш предивно виправив”. Бог не допускав би зла, якби не був спроможний видобути з нього добро. Наш гріх може стати “щасливою провиною”, про яку говорить літургія Великої Суботи. Бог може з кожної нашої провини зробити felix culpa – щасливу провину, провину, яка нагадуватиме і показуватиме нам в світлі віри, як сильно любить нас Той, Хто за нас помер і воскрес. Не кожна провина стає щасливою. Часами після падіння ти не повертаєшся відразу, може інколи стаєш більш затверділим, непіддатливим. І тоді настає справжня трагедія – Бог в такій ситуації не може тебе простити.
Усі твої невірності повинні ставати щасливою провиною, але умовою цього є сокрушення серця, жагуче прагнення прощення. Саме тому Бог, бажаючи допомогти тобі, бажаючи подолати твою затятість, завжди наближається до тебе перший, щоб викликати в тебе жагуче прагнення прощення. (пор. РпВ) 
 
пропозиція запитань для груп ділення:                            
 
- що найбільше розвиває мою віру? наскільки – мої зусилля навертатися до того, що Господь передав у Євангелії?
- з якого мого “зла Добрий Бог видобув добро”?
- що роблю тоді, коли помічаю, що, після гріхопадіння, “стаю більш затверділим, непіддатливим”?
- як Добрий Бог “наближається до мене першим, щоб викликати в мене жагуче прагнення прощення”? 
 
для медитації: Пс 95, 8-11; Іс 1, 18; Мк 1, 15; Лк 19, 1-9
 

 

 

 

Причіплений файлРозмір
_Серце_Матері_до_джерел_Милосердя_21.doc88 КБ
Ваш голос: Немає Оцінено (5 оцінювань)