НЕ БІЙСЯ СВОЄЇ СЛАБКОСТІ, ДОВІРСЯ МЕНІ 


 

Любов Отця потребує нашої малості (1)

 
Бог – Отець Який любить беззастережно
 
Молитва «Отче наш» повинна розвинути в нас два головні нахили: Бажання і волю ставати подібними до Нього.
Покірне і довірливе серце, яке чинить так, що ми навертаємось і стаємо як діти; позаяк «немовлятам» об'являється Отець.
Молитва «Отче наш» є контемпляцією одного тільки Бога та вогнем любові. Душа, що розчинена і заглиблена у Його святій любові, дуже фамільярно розмовляє з Богом, з якоюсь особливою благочестивою ніжністю, як зі своїм власним Батьком» (про. ККЦ 2784н)
 
Святість, як казала Мала Свята, не полягає в тих чи інших практичних діях, а грунтується "на сердечному ставленні, яке робить нас малими і покірними в обіймах Бога, робить такими, що визнаємо свою слабкість і довіряємо безмежно Його батьківській доброті".
"Одного дня, - згадує її сестра Целіна, - я увійшла до кімнати нашої дорогої Сестри і здивувало мене її глибоке зосередження, але здавалося, що вона знаходилась десь у контемпляції. Про що думаєш? - запитала я. "Думаю над „Отче наш", - відповіла вона. „Це так солодко називати Господа Бога нашим Батьком!..." І в її очах заблищали сльози" (там же, т. II, с. 290).
Ці сльози Святої не були лише виразом емоцій. Вони скоріше виражали особливий стан зворушення людини, зв'язаної з Богом інтимним зв'язком.
"Вона любила Бога, - пише далі Целіна, - так, як дитина любить батька, показуючи це з невимовною сердечністю. Під час хвороби, коли вона говорила про Нього, вжила іншого слова, ніж звичайно і назвала Його "татусем". Ми почали сміятись, але вона повторила вдруге, зворушена: "Але так! Він є моїм Татусем!"
Що означало це її звертання, ми можемо тільки здогадуватись, тому що наш образ Бога-Отця, який будується частіше на підставі образу земного батька, є дуже вбогим та недосконалим. Адже жоден, навіть найкращий із земних батьків, не може порівнюватись з кохаючим Отцем небесним. (пор. Зошит № 1)
 
“Любов – довготерпелива, любов – лагідна, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; все зносить, в усе вірить, усього надіється” (1 Кор 13, 4-7). Така любов в грецькому оригіналі Послання окреслена терміном агапе. В християнський концепції Бог є агапе – любов’ю, яка сходить на людину і кохає те, що любові не варте. Це спонтанна любов, яка уділяє себе для того, що є любов’ю. Агапе це безкорислива любов, яка огортає людину. Часом нам здається, що Богу треба подобатись, заслужити на його любов. А Він кохає тебе тому, що ти його дитина, а не тому, що вартий цього. Агапе – це любов творча, любов, яка любить не тому, що ти вартий любові, лише, щоб став її вартим. Агапе прагне творити в тобі добро, чимраз більше добра. Той, хто отримує особливі благодаті від Бога, дивується, чому він ними був обдарований. Але любов агапе сходить на негідних, сходить на всіх, бо всі ми негідні і всі потребуємо цієї будуючої любові, що створює добро. Драма Бога, який є любов’ю, полягає у тому, що Він не може розливати своєї любові в повноті, що не може залити нею людську душу, яку безмірно любить. Бог постійно шукає такі відкриті серця, на які міг би розливати без міри свою нескінченну любов.
Для люблячої матері її дитя буде завжди найгарнішим, хоча і б було найбільш бридким, бо це її власне дитя. Чи важливо, скільки ти маєш недоліків. Може їх у тебе безліч, може вони дуже пригнічують тебе, може вже не можеш цього винести. А все ж таки Бог хоче огротати тебе своєю любов’ю, хоче в твоєму серці створювати любов, хоче сходити на тебе, щоб з тебе грішного і негідного, зробити шедевр своєї любові. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- наскільки/як/коли “заглиблююся у святу любов Бога, фамільярно розмовляю з Ним”? які життєві обставини найбільш сприяють наближатися до Небесного Отця таким чином?
- наскільки від усіх сил стараюся бути відкритим для творчої Любов Бога? що мені для цього допомагає, а що заважає?
- які шедеври Люблячий Бог вчинив в мені і для мене?
 
 
для медитації:    Ос 11, 4; Мт 11,25, 18,3; 1 Кор 13, 4-7
 
 ► цей текст також у приєднаному файлі: _бійся_своєї_слабкості_01.doc
 

 
2. 2013/14  
Любов Отця потребує нашої малості (2)
 
 
Віра – це співучасть в житті Бога, притулення до нього як до єдиного Господа, а також, спирання виключно на Ньому. Спирання на Христі і цілковите доручення себе Йому є проявом нашого повного довір’я до Нього. Людина схильна шукати безпеки, шукати підтримки, що означає, що вона націлена на довірення. Вона націлена на те, щоб мати якусь систему гарантій, щоб на щось розраховувати, щоб чомусь або комусь довіритися. Почуття безпеки – це головна, найбільш елементарна потреба людськой психіки. Його відсутність, чи в загрозливій ситуації, чи коли нас позбавляють якоїсь опори, породжує страх. Цей страх, який виникає в нас, змушує нас докладати багато зусиль заради того, щоб мати почуття безпеки.
 
На Різдво Христове 1887 року Целіна, сестра св. Терези від Дитятка Ісуса, хотіла справити ій приємний сюрприз. Зробила маленького паперового кораблика і спустила на воду. В середині його виявилась фігурка маленького Ісуса, що спав, та слова: “Звірення себе” (Твори, т. І, 204). Це було гасло молитви Терези і Целіни. Є води, хвилі життя, по яких Бог їх провадить, а вони мають звіритись на Його любов.
Теологія внутрішнього життя говорить, що тільки звірення себе на Бога зроджує в людині внутрішній мир. Ти доти будеш занепокоєний, доти твоє серце, повне тривоги, турбот, клопотів, буде тріпотіти, мов метелик біля лампи, доки не спробуєш звіритись на Господа. Немає іншої дороги до миру, ніж повне звірення себе на Його волю, що означає – на Його любов.
Великою перешкодою у звіренні себе на Бога може бути нерідко наявний в нас викривлений образ Бога. Це викривлення може полягати у тому, що ти бачиш Бога Суддею, що ти боїшся Його. Боятись Бога, боятись Того, Хто є любов’ю – жахливо. Може ти тому боїшся здатись на Нього, що побоюєшся того, що Він може з тобою зробити. Проте ти мусиш пам’ятати, що такий свідомий страх перед Богом глибоко ранить Його Серце. Зовсім інша справа – інстинктивний страх, той, який виникає сам, спонтанно, у психофізичній сфері, який, по суті, непідвладний нашому контролю. Коли, однак, ти свідомо, в духовній сфері (в своїх думках і в своїй волі), погоджуєшся на страх перед Богом, це велика невірність. Якщо ти таким чином боїшся Бога, людей, світу, тоді немає у тебе довірення і немає віри в Божу любов, що огортає тебе.
Свята Тереза з Лізьє стисло скаже, що треба бути як дитина і нічим не турбуватись (див. Твори, т. ІІ, 396). В одному цьому реченні міститься ціла програма: Звіритись на Господа – означає нічим не турбуватись, бо Він тебе любить і дбає про усе. Тільки тоді почне проникати у нашу душу, у наше серце справжній мир. Від загроз, що викликають страх, ми не можемо звільнитись, але дуже важливо цей страх усувати свідомим актом звірення себе Господу.
Головним принципом Божого діяння є те, що Він не хоче нав’язуватись. Якщо двері твого серця будуть замкнені, Він не хотітиме їх висадити. “Ісус виручить мене в усьому, – писала св. Маргарита Марія, – якщо тільки дозволю Йому діяти в собі. Любитиме в мені, прагнутиме в мені, доповнюючи все, чого бракує мені”. Звірення себе на Бога – найвища форма довірення, найвища форма спирання на Господі. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- наскільки віра, про яку стараюся, є “притуленням до нього як до єдиного Господа, спиранням виключно на Ньому”? як, шляхом особистого, інтимного спілкування, шукаю Доброго Бога?
- що роблю для того, щоб, основою моєї системи безпеки була любов Всемогутнього Бога до мене?
- як викривленим був/є образ Бога в моєму серці? як стараюся долати цю перешкоду?
 
 
для медитації:    Рим 8, 31-39; 2 Тим 2, 13
 
► цей текст також у приєднаному файлі: _бійся_своєї_слабкості_02.doc 
  

 

 
3. 2013/14  
Любов Отця потребує нашої малості (3)
 
У тебе немає підстав сумніватися, що Бог дивиться на тебе з любов'ю. Він насправді огортає люблячим поглядом навіть найгірших у світі грішників - щоб тільки хоч трохи схотіли виправитись. Бо це Серце насправді найніжніше, найсолодше, воно все розуміє, Серце настільки закохане у слабких створіннях – щоб лиш визнали свою немічність; милосердне для нужденних та для тих, які каються. Як же тоді можливо не любити цього царського Серця, яке для нас настільки по-материнські - батьківське?
Наші недосконалості не повинні нам подобатися, тому ми повинні повторювати за великим апостолом: Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерти? (Рим 7, 24). Водночас вони  не повинні нас дивувати, чи позбавляти сміливості; повинні нас лише схиляти до послуху, смиренності і недовіри до самого себе; але - ніколи до зневіри, суму, а тим паче, до недовіри Божій до нас любові. Оскільки бо Бог не любить наших недосконалостей і повсякденних гріхів – однак кохає нас самих, які те все допускаємо. Подібно, як слабкість або інвалідність дитини не подобається її матері, яка, попри те все, не тільки не припиняє її любити, але, навпаки - вона любить свою дитину ще ніжніше та з  глибшим співчуттям, так само наші недоліки і повсякденні гріхи, хоча вони не приємні Богу, проте, жодним чином не применшують Його ласкавої любові до нас. Давид був правий, звертаючись до нашого Господа: Помилуй мене, Господи, бо охляв я(Пс 6, 3).
Моя дорога дочко, радій, бо Господь дивиться на тебе; Він робить це з любов'ю і ніжністю – Він дивиться з тим більшою ніжністю, коли бачить твою слабкість. Ніколи не дозволяй своєму розуму добровільно підживлюватися шкідливими думками, а, коли вони тебе заганяють в кут - не звертай на них уваги, відвертай від них свій зір; водночас звертайся до Бога зі сміливою покорою, щоб Йому подякувати за невимовну доброту, з якою безустанно обдаровує нашу крихітну, бідну і мізерну людську природу, незважаючи на її марність. (Ж. Тіссот, Мистецтво використовувати власні помилки за св. Франциском Сальським)
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- до чого мене схиляють слабкість моєї людської природи та мої грішні невірності?
- як часто піднімаю зусилля, щоб виправитись? наскільки силу для цього шукаю та знаходжу у Божій до мене любові?
- скільки “сміливої покори” у моїх відносинах з Богом? як її проявляю?
- як я відкривав для себе Божу Любов - “по-материнські - батьківську”?
 
 
для медитації:    Пс 6, 3; Рим 7, 24н
 ► цей текст також у приєднаному файлі: _бійся_своєї_слабкості_03.doc 
 

 

4. 2013/14
 
Брак довіри та страх перед Богом – початок та наслідок зла (1)
 
Коли аналізуємо механізм виникнення зла в людині, помічаємо, що у підвалин зла лежить відсутність простоти і дитячого довір’я Богу. Так було від початку історії людства, від моменту, коли прабатьки, Адам і Єва, були поставлені в ситуацію випробування віри. На початку історії людини мало місце випробування довір’я. Бог немовби задав людині питання: “Чи довіряш Мені? Чи маєш в стосунку до Мене простоту і довір’я дитини?” Біблійний текст виразно говорить, що людина була атакована сатаною саме в цій сфері. Сатана не намовляв прабатьків до зла, як такого, не спокушав прямо до гріха. Те, що він зробив, це був посів недовіри. Психологічно досконалим способом, так, як уміє тільки він. Він не казав: “будьте невірні, неслухняні” – ні, він спробував переконати прабатьків, що в Богові не має любові, щирості, правди. У підстав механізму первородного гріха лежить посів недовіри, який спричиняє сильний психологічний відгук. Людина, що не довіряє, входить в стан почуття загрози. Особа, якій я не довіряю, стає для мене загрозою, я починаю її боятись. Гріх недовіри породжує загрозу і страх, той страх, про який стільки говориться в психології та психіатрії, який так часто стає джерелом людського страждання.
Якщо ми не вільні від гріха, то не можемо бути вільні від того, що випливає з нього – тривоги, страху, почуття небезпеки. Нас теж спокушають цим посівом недовіри. А якщо це недовіра до Бога, то людина почувається ніби в замкненій клітці, і життя в такій “клітці загрози” стає чимось жахливим. Гріх нищить людину також і тому, що нищить її пов’язаний з гріхом страх. Таким чином, почуття загрози остаточно стає ударом в нас, оскільки однією з головних психічних потреб людини є потреба безпеки.
Сутність “малої дороги” св. Терези від Дитятка Ісуса – це постава дитини, вільної від будь-якого страху завдяки дитячому довір’ю. Якщо на початку людства гріх з’явився внаслідок посіву недовіри, то “мала дорога”, що підкреслює значення довіри і довірення Богу по-дитячому, становить протиотруту і мовби пряму антитезу тієї події. Програма “малої дороги” вдаряє в саме коріння зла, тому що відсутність довір’я, той посів недовіри до Бога, лежить в великій мірі у витоків усіх твоїх гріхів і усіх твоїх страждань, екзистенціальних чи психічних, а посередньо, також фізичних. Якщо довіришся Богу, підітнеш коріння того, що тебе нищить. Повір, що Він любить тебе. Наскільки ж важливе таке безумовне довір’я Богові, довір’я по-дитячому Тому, Кого найсильніше ранимо гріхом недовіри.
Якщо з тобою колись трапилось так, що до тебе втратив довіру той, кого ти дуже любив, то ти знаєш, як це боляче. А якщо це не звикла ситуація людської дружби, зраненої недовірою, а ситуація безмежної любові Бога – який великий біль мусить причиняти недовіра до цієї Любові. Слова: “боюсь віддати Богу усе” ранять, як ляпас, бо це так, мовби ти говорив Богу: “Я Тобі не довіряю, не знаю, що можеш зі мною зробити”. Коли б мале дитя сказало таке мамі, це був б для неї надзвичайний біль. А якого ж тоді болю зазнає Бог, котрому людина дає ляпаси такою відсутністю довіри! Недовіра в певному сенсі гірша за гріх, бо вона – коріння і джерело гріха. Якщо ти не хочеш повірити, якщо твоєму Ворогу вдалось прищепити до твого серця недовіру, то мають прийти наслідки – страх, почуття загрози і пов’язане з цим страждання. Тільки через наслідки зла побачиш, як ти далеко відійшов. Страждання, страх і почуття загрози будуть для тебе безперестанним закликом до навернення. Ти так довго будеш нести тягар страху, поки не навернешся, поки не станеш, як дитина, яка попросту віддає себе у руки люблячого Отця. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- яким чином неприятель намагався/намагається сіяти недовіру до Бога у моє серце? коли це помічаю? як стараюся протидіяти?
- через які мої слабкості найчастіше опиняюся у “клітці загрози”?
- як використовую пропозицію жити згідно «малої дороги»?
- наскільки, у моїх відносинах з Богом, уникаю недовіри - “коріння і джерела гріха”?
 
для медитації:    Бут 5, 9н; Мт 18, 1-4

 

 ► цей текст також у приєднаному файлі: _бійся_своєї_слабкості_04.doc 
 

 
5. 2013/14
 
Каяття з приводу гріха, який ранить Любов та руйнує людину (2)
 
Гріх бере в полон і руйнує людину. Наслідки гріха
 
Подвійний наслідок гріха: покарання вічне і покарання тимчасове
Треба врахувати, що гріх має подвійний наслідок. Важкий гріх позбавляє нас спільності з Богом, а через те робить нас нездатними до вічного життя, позбавлення якого називається «вічною карою» за гріх. З Іншого боку, будь-який гріх, навіть легкий, викликає нездорове прив'язання до творінь, яке потребує очищення чи тут, на землі, чи після смерті у стані, який називається Чистилищем. Це очищення звільняє від того, що називають «дочасною карою» за гріх. Ці дві кари не повинні розглядатися як помста, накладена Богом ззовні, бо вони виникають із самої природи гріха. Навернення, яке походить від глибокої любові, може привести до цілковитого очищення грішника, так що йому не доведеться вже терпіти жодної кари.
Прощення гріха і відновлення спілкування з Богом веде за собою відпущення вічної кари за гріх. Але дочасні кари за гріх залишаються. Християнин повинен намагатися, терпляче переносячи страждання і всілякі випробовування і в кінці спокійно приймаючи смерть, приймати дочасні кари за гріх як благодать; він повинен старатися через діла милосердя і любові, а також через молитву і різні покутні практики цілком звільнитися від «старої людини» «й одягнутись у нову людину». (пор. ККЦ 1472н)
 
Смертний гріх і пробачний легкий
Смертельний гріх тягне за собою втрату любові і позбавлення освячуючої благодаті, тобто стану благодаті. Якщо він не спокутуваний жалем і Божим прощенням, то спричиняє виключення з Царства Божого та вічну смерть у пеклі, бо наша свобода має силу робити вибір назавжди і безповоротно.
Легкий гріх послаблює любов; він виявляє невпорядковану прив'язаність до створених благ; він перешкоджає поступові душі у виконанні чеснот і практикуванні морального добра; вік заслуговує на тимчасові покарання. Легкий добровільний гріх, що залишається без жалю, поволі штовхає нас до гріха. Проте легкий гріх не робить нас противними Божій волі і приязні; він не розриває Союзу з Богом. Людина може відновити його з допомогою Божої благодаті. «Він не позбавляє освячуючої благодаті, дружби з Богом, любові, а згодом і вічного блаженства»
Гріх спричиняє потяг до гріха; він породжує порок повторенням тих самих учинків. Звідси випливають шкідливі схильності, які затемнюють сумління, спотворюють конкретну оцінку добра чи зла. Таким способом гріх має схильність збільшуватися і зміцнюватися, але він не може докорінно знищити морального чуття. (пор. ККЦ 1861, 1863, 1865)
 
“Ніхто не може двом панам служити”. Що то за “пани” (в грецькому тексті kyrios)? Одним є Христос, наш єдиний справжній Пан – kyrios. Другим – мамона – фальшивий kyrios, фальшивий пан.
Слово kyrios в грецькій мові означає абсолютного правителя і пана. А слово douleuein [слугувати] означає невільницьке служіння і перебування повністю в його владі.
Що може бути тією мамоною, яка зневолює твоє серце? – Нею можуть бути як матеріальні блага, так і духовні, наприклад, прив’язаність до грошей, прив’язаність до своїх дітей, до роботи, а отже, до того, що створюєш, над чим працюєш, до миру, а навіть прив’язаність до власної досконалості. Усі ці прив’язаності спричиняють твоє поневолення, приносять тобі рабство.
Як виявити свою мамону? – Напруженість, стрес, занепокоєння, квапливість, смуток, що супроводжують твоє життя, це ознаки того, що ти служиш якомусь різновиду мамони. Наприклад, є люди, що живуть в постійному стресі. Тож якою великою мусить бути їх прив’язаність до чогось протилежного Богові. Люди, вільні від прив’язаностей, повні Божого миру. Божий мир будує і зміцнює психічне здоров’я, що в свою чергу відображається на нервовій системі. Таким чином, і дух, і психіка, і тіло долучаються до великої свободи людини. Вільна від прив’язаностей людина, водночас вільна від зморшок на лиці, від стресів, від хвороб цивілізації. Мамона систематично нищить людину. Вона не лише затримує тебе у твоєму прямуванні до Христа і притуленні до Нього, але також руйнує твоє здоров’я і твою психіку. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- якого покарання за гріхи: вічного чи тимчасового - більше хочу уникнути? з якою силою та серйозністю стараюся все наново навертатися – щоб звільнитися від них?
- наскільки боюся й уникаю повсякденних гріхів? чому?
- яка у мене свідомість великої небезпеки, яку з собою приносять легкі гріхи? як часто прошу Святого Духа про Дар Божого страху?
 

для медитації:    Еф 4, 24; 1 Йн 3, 4н 

 ► цей текст також у приєднаному файлі: _бійся_своєї_слабкості_05.doc 
 

 
6. 2013/14
 
Каяття з приводу гріха, який ранить Любов та руйнує людину (3)
 
Гріх ранить Любов
 
Розкриваючи велич любові Бога, наше серце стрясається від жаху і гріховного тягаря і починає боятися образити Бога гріхом і бути відлученим від Нього. Людське серце навертається, дивлячись на Того, Кого зранили наші гріхи. “Погляньмо пильно на кров Христа і зрозуміймо, яка дорога вона Богові й Отцеві Його; бо вона пролита за наше спасіння, вона принесла цілому світові благодать покаяння”. (пор. ККЦ 1432)
 
Потрібно, щоб ставав перед хрестом. Дивлячись на розіп'ятого на хресті Христа, тобі легше буде зрозуміти, якою прірвою зла є наші гріхи.
Страждання Христа найповніше віддзеркалює безодню нашого зла, нашої нікчемності та гріхів, які Христос узяв на себе.
Коли усвідомиш собі безодню власного зла, тоді краще помітиш виявлену у відкуплюючій Жертві безодню Божої любові.
Стоячи під хрестом і адоруючи Того, Хто взяв на себе всі твої гріхи, будеш пізнавати чимраз повніше ці дві безодні - безодню твого гріха та безодню любові Бога до тебе.
В міру того, як будеш чимраз частіше ставати перед хрестом, твоє відношення до Бога буде чимраз більше уподібнюватися до відношення митаря, котрий визнаючи зло своїх гріхів, увірував у безмежність Божої любові.
Молитва тривання перед хрестом веде до вибуху радості, бо адоруючи хрест, чимраз повніше усвідомлюєш собі, що твоє зло, навіть якщо воно було б "безмежною безоднею", силою відкуплюючої Жертви Христа переможене та перекреслене, що ти відкуплений силою Того, любов якого до тебе не має меж.
Такою молитвою можеш молитися також тоді, коли перебуваєш перед Пресвятими Дарами. В Євхаристії, у Хостії, яку ти адоруєш, прихований прославлений Христос, котрий був розіп'ятий і помер, щоб безмірність твоїх гріхів перекреслити своєю любов'ю, любов'ю аж до хреста, аж до присутності у крихті хліба. (пор. Зошити № 2)
 
Ісус бере тебе в обійми і притуляє до Себе, як загублену вівцю. Пригортає тебе тими долонями, котрі для твого спасіння були прибиті до хреста. Розгорнутими на хресті раменами Він говорить тобі: Я люблю тебе, віддаю за тебе своє життя, щоб ти міг спастись. Ти однак, будучи вільним, можеш або залишитись в Христових раменах, або вислизнути з них.
Ісус жестом розгорнутих для тебе обіймів ні до чого тебе не змушує, а тільки визнає тобі свою любов.
Чи в ім'я іццживлюваної через свій егоїзм незалежності ти не гордуєш цим жестом любові?
Видираючись з тримаючих тебе Христових обіймів, ти завдаєш Йому нового болю. Коли намагаєшся втекти, щоб самому усе вирішувати, то одно­часно ти підіймаєш рішення, щоб жити так, якби Бог не існував.
Творець з великою любов'ю три­має в своїх руках всесвіт, але з такою ж самою любов'ю Він тримає також цю пилинку, якою ти є. Це правда, що в порівнянні з Творцем ти є порохом, але це Він тебе сотворив і для Нього ти є кимось особливо коханим.
Христос тримає тебе на руках, бо ти Його улюблена дитина, але пам'ятай, що Він ввесь зранений. Адже Він був для твого спасіння бичований, увінчаний терном, прибитий до хреста, Його Серце було пробито списом Коли ти пробуєш вириватись з Його обіймів, Він ціною відновлення ран притримує тебе. Коли ти видираєшся, бо сам хочеш керувати своєю долею і не віриш в Його любов, з його ран знов тече Кров.
Цією Кров'ю ти можеш бути обми­тий з своїх гріхів, якщо повернешся.
Не тікай, повір, що тільки в Христі твоє спасіння. (пор. Зошити № 4)
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- як часто зупиняюся перед “безодню свого гріха та безодню любові Бога до мене”? що допомагає мені помічати ці безодні?
- яке значення для мого християнського життя має переживання кожної п’ятниці – дня, коли можу “дивитися на Того, Кого зранили мої гріхи”?
- наскільки усвідомлюю собі, що Божою відповіддю на мої гріхи є Ісусове страждання (напр. в людях, про яких взнаю з ЗМІ), що вони змиваються тільки Його Кров’ю? до чого спонукає мене ця істина?
 
для медитації:   Іс 53, 5; Зах 12, 10; Йн 19, 37
 

 ► цей текст також у приєднаному файлі: _бійся_своєї_слабкості_06.doc 


 

7. 2013/14
 
Каяття з приводу гріха, який ранить Любов та руйнує людину (4)
 
Каяття заради зраненої Любові. Повернення сина – не наймита
 
Як це уже було в пророків, заклик Ісуса до навернення і покаяння не передбачає насамперед зовнішніх проявів - «волосяниці і попелу», постів та умертвлень, - а навернення серця, внутрішнє покаяння. Без нього зовнішні прояви покаяння залишаються даремними й брехливими; і навпаки, внутрішнє навернення штовхає до вираження цього стану видимими знаками, жестами і ділами покаяння.
Внутрішнє покаяння є корінною переоцінкою всього життя, поверненням, наверненням до Бога усім нашим серцем, припиненням гріха, відверненням від зла, відразою до злих вчинків, які ми вчинили. Водночас воно містить бажання і постанову змінити своє життя в надії на Боже милосердя і довірі до помочі Його благодаті. Це навернення серця супроводжує біль і спасенний смуток, який Отці назвали скорботою духа, жалем серця. (пор. ККЦ 1430н)
 
Серед п’яти умов таїнства сповіді найважливішим є акт каяття. Як ти проводиш час перед сповіддю? Саме каяття повинно бути твоїм безпосереднім приготуванням до зустрічі з Христом, бо воно може найкраще відкрити тебе на той канал благодаті, яким є таїнство навернення. Можливо ти не цінуєш часу перед сповіддю – а це безцінний час. Цей час ти повинен передусім присвятити розбудженню в собі скрухи. Скруха – це твоя постава перед хрестом, це почуття, що ти гріхом зранив Христа, це також бажання просити прощення у Бога і виправлення зла. Твоя скруха повинна ставати чимраз глибшою, бо від цього залежить плідність таїнства сповіді. Ти не можеш навернутись, поки не будеш справді і в повноті розкаяним.
Існують якби два типа релігійності: один з них можна назвати “егоцентричним”, а другий – “теоцентричним”. У першому випадку людина зосереджує увагу на собі. Не вважає на Бога, а лише на власну ситуацію. До сповіді йде з думкою, щоб очиститись, бо тяжко їй зі своїм гріхом, і щоб бути в порядку перед Богом. Для такої людини сповідь може перетворитись на своєрідний “аспірин” від болю сумління, таблетку, яка має заспокоїти її і повернути їй добре самопочуття. Тож тут присутнє постійне зосередження на собі. Така людина, коли отримує розгрішення, відходить від сповідальні може і не зовсім смутною, але й не радісною, бо все ще зосереджена на тому злі, яке щойно скинула з себе.
Якщо ти зранив Христа, Його рани кривавлять. Тож ти повинен приходити до таїнства сповіді, щоб ці рани могли загоюватись. Ти повинен приходити з огляду на Нього; не для того, щоб заспокоїти себе, але для того, щоб викликати Його радість з-за формування в тобі завдяки благодатям таїнства наново народженої людини.
Деякі дорікають собі, що після сповіді не виправляються. Може й ти думаєш, що сповідь призначена для того, аби зробити тебе кращим, і якщо ти кращим не стаєш, то вважаєш, що твої сповіді безсенсовні; може вважаєш, що коли маєш бути кращим, а не виправляєшся, то ліпше не приходити до сповіді, бо не має прогресу. Тим часом, коли ти так сильно хочеш бути кращим, коли для тебе таким важливим є прогрес, виявляється, що ти хочеш не стільки Бога, не стільки Його милосердя, скільки, радше, власної досконалості, і в цьому – недоліки твоєї віри. Йдеш до сповіді задля того, щоб пізніше бути вже таким добрим, аби не потребувати Бога, який є милосердям. Йдеш до Бога за прощенням, аби більше вже ніколи не потребувати Його прощення, щоб мати змогу обходитись без Нього, хоча Він увесь час хоче пробачати тобі, пробачати з радістю.
 
Євангеліє говорить, що його повернення до батька було вираховано. Він повернувся з надією, що у батька йому буде краще, оскільки знав, що той платив своїм наймитам більше, ніж пан, до якого найнявся він. “Встану та піду до батька мого і скажу йому: Я недостойний більше зватись твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів”. Притча про блудного сина виглядає незакінченою. В ній – подальша драма блудного сина – драма, яка виникає з того, що постава наймита переважає в ньому над поставою дитини. Він хоче бути в стосунку до батька кимось, з ким можна умовитись, так, як умовились з господарем робітники, найняті за динарія. А якщо блудний син не вертається як дитина, але як наймит, муситиме знову піти – вдруге, втретє… невідомо скільки ще разів.
Син з духом наймита нездатний дивуватись любові. Блудний син не відкрив зранення батька, не бачив його болю, бачив лише своє нещастя і шукав виходу з нього. В притчі про найнятих робітників доброта господаря вразила тих, з остатньої години, але не тих, що умовились за визначену плату. Дивуватись може тільки євангельська дитина, тому що здивування містить в собі дві контрастні речі. Дитина знає, що вона є таким маленьким “ніщо” і що її увесь час обдаровуть чимось великим. Цей величезний контраст між власним “я” і обдаровуванням викликає в ній подив.
Людина стає християнином, коли стає дитиною, коли її починає дивувати божевілля любові Бога Отця. Знаходимо тут новий аспект євангельського дитинства – певну тотожність між дитиною і розкаяним грішником. У чому полягає каяття? Каяття це жаль, але жаль перед хрестом, коли свідомий своєї марності і грішності ти дивишся на хрест і на рани Ісуса, коли пробуєш духовно цілувати ті рани, які сам завдав Ісусу – це є каяття. У блудного сина такого каяття не було. Лише тоді, коли ти, розкаяний, цілуєш рани Ісуса і віриш в Його любов, ти вертаєшся до Бога в поставі дитини, і тільки таке повернення має сенс. Ніколи не вертайся до Бога, як наймит, бо знову зрадиш Його.
Так, в дійсності, Бога люблять розкаяні грішники, яким багато прощається, і святі, бо і ті, і ті мають натуру дитини – можуть дивуватись любові Бога, шаленству Його любові до них. Це не наймити, а діти, не ті, які збирають заслуги і силкуються заключати з Богом контракти, але ті, які вірять в Його милосердя. Бо, так насправді, вірить лише дитина. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- що роблю для того, щоб моє покаяння було “переоцінкою всього життя, поверненням, наверненням до Бога усім серцем, припиненням гріха, відверненням від зла, відразою до злих вчинків, які вчини”?
- в яких моментах мого каяття найбільше проявляється моє зосередження на собі? як долаю цю спокусу – і стараюся викликати радість у Божому Серці? 
- що допомагає мені переборювати ставлення наймита: “здивуватися шаленою любов’ю Бога Отця, цілувати рани Ісуса і вірити в Його любов”?
 
для медитації:    Йоіл 2, 12-13; Іс 1, 16-17; Мт 6, 1-6. 16-18; Мт 20, 1-26; Лк 15, 18-19

 

 ► цей текст також у приєднаному файлі: _07.doc 
 

 
8. 2013/14
 
Каяття з приводу гріха, який ранить Любов та руйнує людину (5)
 
Смуток, який випливає із справжнього покаяння, - каже наш святий - не слід називати смутком, а скоріше: огидою або жалем та відразою до гріха. Такий смуток ніколи не буде нудьгою або зажуреністю, він не паралізує духа, - але робить уважним та готовим до дій. Це смуток, який не пригнічує серця, - але піднімає його через молитву і надію; він викликає гарячі прагнення до ревної побожності. Таке - істинне покаяння і такий – добрий смуток, пильний та ревний, коли йдеться про ненависть до гріхів: відкидає їх та старається виправити минулі провини і запобігти майбутнім.
Визнаєш, що твоя затримка на дорозі чеснот виникла з твоєї провини? Тож впокорся перед Богом, просити Його про милосердя, опустись на коліна перед Його милістю. Перепрошуй Його, визнай свою провину і попросити пробачення також перед своїм сповідником, щоб отримати відпущення гріхів. Коли те все зробиш – перебувай в мирі та, плекаючи ненависть до гріхів, приймай з любов’ю  упокорення, які відчуватимеш у зв'язку з затримкою твого розвитку у добрих справах.
Феотиме, душі, які зараз у чистилищі - перебувають там безсумнівно за свої гріхи, хоча і гидували ними та також зараз ненавидять їх найвищою мірою. Своє приниження і покарання, які їм ще залишилися, які їх там затримують та тимчасово позбавляють можливості радуватися Любов’ю благословенних на Небесах, переносять в любові та співають зі смиренням пісню Божої справедливості: Ти - справедливий, Господи, і праві твої присуди!(Пс 119, 137). (Ж. Тіссот, Мистецтво використовувати власні помилки за св. Франциском Сальським)
 
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- яким є моє каяття: “пригнічує серце” - чи “піднімає його через молитву і надію”?
- як, впродовж мого життя, розвивалося моє переживання каяття?
- наскільки помічаю зло, яким є “затримка мого розвитку у добрих справах”?
- з яким зовнішнім та внутрішнім ставленням переживаю “приниження і покарання”?
 
для медитації:    Пс 119, 137; Лк 23, 39-43

  ► цей текст також у приєднаному файлі: _08.doc 

 


 

9. 2013/14

 
Каяття з приводу гріха, який ранить Любов та руйнує людину (6)
 
Якщо якась справа, розпочата з Божого натхнення, провалюється з вини тих, кому її довірено - як тоді хтось можете сказати, що «треба прийняти Божу волю»: тож не воля Божа завадила довершенню справи, але це моя вина, яку не могла спричинити воля Божа. Це правда, моя дитино: твоя провина не була результатом волі Божої, тому що Бог не є причиною гріха; одначе, безсумнівно, є Божою волею те, що твоя провина призвела до провалу і краху твоїх намірів – як покарання за твій гріх. Хоча, з одного боку, Його доброта жодною мірою не може хотіти твоєї вини, то з другого боку - Його справедливість  спричиняє покарання, яке переносиш. Бог не був причиною гріха Давида, але Він послав на нього покарання, яке цар сам заслужив своїм гріхом. Господь не був також причиною гріха Саула - але став причиною того, що, як покарання, припинилися його військові перемоги.
Кожного разу, коли священні наміри завершуються провалом, як покаранням за наші провини - ми повинні одночасно сердечним покаянням відкинути провин та прийняти кару, яка на нас прийшла. Хоча гріх є проти Божої волі - покарання є з нею згідне.
Св. Франциск Сальський не хоче, щоб ми задовольнялися лише прийняттям болісних наслідків наших падінь, переживаних як належне покарання. Він хоче, щоб ми їх виправляли удвічі більшим зусиллям. “Але запитайте мене: Що ми повинні зробити, щоб надолужити згаяний час? Ви повинні компенсувати це помножуючи старання для того, щоб подолати дорогу в цей час, який для нас залишився”. (Ж. Тіссот, Мистецтво використовувати власні помилки за св. Франциском Сальським)
 
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- які мої “справи розпочаті з Божого натхнення – провалилися”?
- наскільки “як покарання за мій гріх” переживаю цей “провал і крах моїх намірів”? як те все наближає мене до Милосердного і Всемогутнього Бога?
- як такі мої опущення “виправляю удвічі більшим зусиллям”?
 
для медитації:    Пс 119, 71; Іс 26, 5
► цей текст також у приєднаному файлі:  _бійся_своєї_слабкості_09.doc
 

 
10. 2013/14
 
Милосердя більше гріха (1)
 
Бог більший нашого зла
 
Таємниця нескінченного милосердя Божого до нас може дійти аж до прихованих коренів нашого беззаконня - щоб спрямувати душу до навернення, щоб відкупити її та схилити до примирення. Боже Милосердя - це любов більш потужна, ніж гріх, більш потужна, ніж смерть. Коли усвідомлюємо собі те, що любов, яку Бог має до нас, не зупиняється перед нашим гріхом, не відступає перед нашими злочинами, але стає ще більш уважна й великодушна; коли зрозуміємо, що це була Любов аж до страждань і смерті Слова, Яке стало тілом та погодилося, щоб викупити нас за ціною власної Крові – тоді вигукнемо з подякою: "Так, Господь багатий милосердям", і, нарешті, сказати: "Господь є Милосердям". (ЙП ІІ, ReP)
 
Людина все шукає любові. Непереборне прагнення любові, жевріюче в душі, наче палаюче полум'я, все штовхає нас до постійних, впертих пошуків, які подекуди тривають все життя. Іноді шукаємо неправильно - не там, де можливо знайти цю єдину, справжню Любов. Але завжди шукаємо її - Любов, яка не ранить, але сама дає себе зранити - щоб через це нас врятувати. Так було з грішною жінкою, яка, коли дізналася, що Ісус прибувши в її місто, зупинився у будинку одного з фарисеїв, послідовно шукала можливості зустрітися з Ним. Вона палко хотіла просити про порятунок Ісуса, в Якому розпізнала найчистішу любов - на основі знаків, про які почула. Була переконана, що ця зустріч може її врятувати, може змінити її життя.
“Аж тут жінка, що була грішниця у місті, довідавшись, що Ісус був за столом у хаті фарисея, принесла алябастрову, повну пахощів, плящинку і ставши, вся у сльозах, коло Йог ніг ззаду, почала обмивати слізьми Йому ноги, потім волоссям своєї голови обтирати, та й цілувати ноги й мастити пахощами. Побачивши те фарисей, що покликав Його, міркував собі, кажучи: «Якби це був пророк, Він знав би, хто й яка це жінка, що доторкається Його: це ж грішниця!»”
Ісус виправляє викривлене сумління фарисея і каже йому прямо, що він не розпізнав Любов, Яка зайшла у його оселю: “Прибув Я у твій дім, і ти не дав води Мені на ноги. Вона ж слізьми обмила Мені ноги й витерла своїм волоссям. Поцілунку ти Мені не дав; вона ж, відколи Я ввійшов, не перестала цілувати Мені ноги. Оливою не намастив ти голови Моєї; вона ж миром пахучим намастила Мені ноги. Тому кажу тобі, прощаються її гріхи численні, бо багато полюбила. Кому ж мало прощається, той мало любить”.
Коли любов Божа входить у наше життя, все змінюється, пробуджуються в нас нові сили, виникають зовсім несподівані можливості. Так насправді, людина змінюється настільки, наскільки відкривається любові Ісуса, наскільки вірить, що Бог любить її такою, якою вона є. Тоді вже не має значення, скільки грішила, як сильно закам’янілим було її серце. Якщо людина вірить, що вона кохана, тоді може каятися, що зранила найчистішу Любов, і, таким чином, зможе піднятися після кожного падіння. Любов Ісуса особливим чином розливається над скрушеним серцем, над людиною, яка смиренно визнає своє зло та очікує милосердя від Бога.
Ісус є найчистішою Любов’ю і хоче, щоб ми всі були перемінені, щоб ми могли жити, як справжні Божі діти - покликані бути співспадкоємцями Небес. Своїми силами не змінимо нашого життя: тільки любов Бога може це вчинити. Тільки вона має силу схилити нас жертвувати, змінити свої плани, звички, торовані схеми мислення, піддати сумніву самих себе. (Зошит № 33)
 
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- як часто та за яких умов допускаю Милосердну Божу Любов до “прихованих коренів мого беззаконня”? що заважає мені це робити?
- наскільки в моєму житті помічаю принцип: грішу, тому що хочу заспокоїти “непереборне прагнення любові там, де неможливо її знайти”?
- які дотики Милосердної Любові змінили мене найбільше? що мене тоді відкрило для Неї?
- як дозволяю Діві Марії вести мене до її Сина - “найчистішої Любові”?
 

для медитації:    Лк 7, 37нн. 44-47; 1 Йн 3, 20  

► цей текст також у приєднаному файлі: _10.doc 


 
11. 2013/14
 
Милосердя більше гріха (2)
 
Смуток, який не є покаянням – неправильне ставлення до зла
 
Боротьба за віру в сенсі процесу навернення обіймає перемагання поспіху, тривоги і стресу, а зокрема, смутку. Смуток є особливим проявом самолюбства, який підтинає саме коріння віри, коріння довірення. Йдеться про смуток, що виникає в ситуаціях щоденних труднощів, коли щось в нас забирають, або щось втрачаємо, але – ще більше – про смуток перед лицем труднощів духовних, коли падаємо, коли доходить до невірності. Смуток діє на нашу віру паралізуюче. Після падіння ми не повинні занепадати духом, тому що цим завдаємо Богу ще гіршу прикрість, ніж самим гріхом.
Пробуй у світлі віри так дивитись на свої недосконалості, щоб не засмучуватись ними: Ісус приймає тебе таким, яким ти є. Можеш йти до Нього разом з усією твоєю недосконалістю і слабкістю. Він виправить те, що ти погано зробив, поповнить усі твої недосконалості.
 
Великою загрозою для віри в XVII віці стала ересь янсенізму. Через первородний гріх, – повчав теолог із Лувена Корнелий Янсен, – людська природа зазнала цілковитого зіпсуття і переважаючою в ній стала пожадливість. Бог дарує свої благодаті лише вибраним, а інші приречені на вічне прокляття. Цей песимістичний погляд на людську природу йшов в парі зі ствердженням, що Христос помер не за всіх людей без винятку, а тільки за вибраних.
Янсенізм установлював недосяжні правила, між іншим стосовно св. Причастя. Щоб приймати його, був потрібний такий відповідний стан, якого пересічний християнин, зазвичай, не мав. Вимагалась повна свобода, навіть від легких гріхів, і абсолютно чиста любов до Бога. Св. Причастя ставало платою за чесноту, а не поживленням для зміцнення віри та любові. В церквах, де домінував янсенізм, віяло смутком, жахом та переляком. Людина почала боятись Бога. Тільки інколи відважувалась приступати до Причастя .
Осередком янсенізму стало цистеріанське абатство в Порт-Роялі. Про те, який там панував дух, може свідчити написаний однією з тамтешніх сестер “Розарій до Пресвятих Дарів”, в якому підкреслювалось все, що відділяє Бога від людини. Бог був представлений не як милосердний і люблячий Отець, але як абсолютний, неприступний, суровий і нещадний Пан. За янсеністськими поглядами, християнин – це покутник за гріхи, тож не може дозволити собі радість. В його житті повинен домінувати смуток, який виникає з пригадування власних гріхів. Рідна сестра Блеза Паскаля, настоятелька пансіонату для дівчат в Порт-Роялі, в правилах, призначених для своїх вихованок, забороняла сміх; не схвалювалась навіть усмішка.
Янсенізм декілька раз засуджувала Апостольська Столиця, але його наслідки відчувала ще св. Тереза з Лізье, яка мусила спеціально просити настоятельку про можливість частішого приймання св. Причастя. Наслідком янсенізму теж є так нерідко наявний у сучасних християн страх перед Богом, бачення в Ньому лише справедливого Судді. Але християнська віра найповніше виявляється в радості відкриття особової любові Бога, на яку можна спертись і якій можна довіритись. Віра, яку переживаємо таким чином, усуває поставу драматичного фаталізму також і стосовно власного зла, яке наше каяття може перемінити в “щасливу провину”. Християнська радість, яка випливає з віри, є якби випромінювання Божої любові. Це віра пропонує тобі всміхатися до Бога, радіти Його любов’ю, а на себе, до кого відносишся занадто серйозно, дивитись з певної відстані, з перспективи гумору. “Чеснота” гумору дозволить тобі перемогти отруту смутку, якою сатана силкується просякнути твою душу, а усуваючи турботу про себе, дасть тобі можливість життя радістю, яка плине з віри. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- скільки “поспіху, тривоги, стресу, смутку” у моєму щоденному житті? як вони “паралізують мою віру”?
- які залишки єресі янсенізму помічаю у моєму ставленні до Бога та до самого себе? наскільки боюся “отруту смутку”?
- як у цих змаганнях використовую засоби «щасливої провини» та «чесноти гумору»?
 
для медитації:    Ест  4, 8; Єр 31, 13; Сир 38, 18; Йн 16, 20; Еф 4, 30; 2 Кор 7, 9-11
 

 ► цей текст також у приєднаному файлі: _11.doc


 

12. 2013/14

Милосердя більше гріха (3)
 
Повірити в Любов
 
Коли дивимось на Юду, можемо відкрити в його поводженні після зради Ісуса багато елементів сповіді. Є іспит совісті, бо Юда замислюється над тим, що зробив і усвідомлює власне зло. Присутнє також каяття – Юда дійсно кається. Навіть хоче змінитись, а отже, є рішення виправитись. Є також визнання гріха, коли Юда йде до священиків і визнає: “Згрішив я, видавши кров невинну” (Мт 27, 4). Є навіть винагородження за гріх, бо він кидає священикам ті 30 срібняків, які отримав від них. Не хоче ціни крові. Фактично, в поведінці і поставі Юди можна побачити майже все, що має місце у випадку сповіді, забракло лише однієї, найважливішої речі – віри в милосердя Ісуса. З-за цього “сповідь” Юди така сумна, трагічна, і закінчується розпачем та самогубством.
Наша сповідь повинна бути сповіддю, як у Петра, який повірив в милосердя Христа і зосередився не стільки на своєму грісі, скільки на пробаченні. Людина з “теоцентричною” релігійностю не те, щоб затримувалась на свої гріхах, а радше, гріх розглядає, як вихідну точку, аби, завдяки вірі, відкрити милосердя Бога. Йдучи до сповідальні, вона думає передусім про те, що зранила Ісуса, і хоче відновити дружбу, яку зранила. Хоче через скруху і каяття дозволити Ісусу пробачити і тим самим принести Йому радість. “Ви розп’яли Ісуса, – скаже святий настоятель з Арсу (св. Жан Марія Віанней), – але коли йдете сповідатись, йдете звільнити нашого Господа з хреста.
Як мало ми віримо в це Боже прагнення безперестанного пробачення. Серед тих, що відходять від сповідальні, завжди так мало радісних облич. – А проте світ після сповіді повинен бути для тебе іншим, яскравішим, просвітленим вірою в милосердя Господа.
В Євангелії усі “сповіді” закінчуються учтою: Господь приходить в гості до Закхея і митар Матей, майбутній євангеліст, запрошує на учту Христа, запрошуючи одночасно інших митарів та грішників, щоб усі раділи тому, що він отримав пробачення. Учту приготував також батько блудного сина. Євангеліє постійно поєднує прощення з радістю.
Вирішальним чинником навернення є скруха. В таїнстві сповіді ми зустрічаємось з Христом, який хоче нам пробачити і лікує рани нашого гріха, але якщо ти не показуєш Ісусу своїх ран, то Він не може вилікувати їх.
Якщо твоя скруха не матиме границь, то не матиме границь також милосердя Господа. Подумай, якими є твої сповіді. Скруха – це акт покори. Ти повинен безперервно зростати в покорі, звідси повинна постійно зростати в тобі і скруха. Ніколи не буває достатньо скрухи і ніколи не буває достатньо каяття. Чим більш грішним і гіршим за інших себе побачиш, тим більше місця зробиш для благодаті і для твоєї віри. (пор. РпВ)
 
Моя дорога мати! Хіба після отримання так багато милості можу не співати з псалмоспівцем: "Господь - добрий, милосердя Його повіки". Мені здається, що, якщо б усі створіння отримали такі благодаті, як я, - ніхто би не боявся Доброго Бога: всі любили би Його шалено, з любові, а не зі страху, ніхто б не хотів Його засмучувати.
Однак, я усвідомлюю собі, що всі душі не можуть бути подібні до себе. Потрібно, щоб кожна була у своєму роді – для звеличення в особливий спосіб окремих проявів Божої досконалості. Мені Він дав своє нескінченне Милосердя, в світлі якого я роздумую та адорую всі інші досконалості Бога. "Всі вони являються мені осяяними любов'ю, навіть сама Справедливість (вона можливо, навіть більше, ніж інші), на мою думку, одягнена Любов'ю. Яка це солодка радість думати, що Добрий Господь є Справедливий, тобто, що враховує наші слабкості, що досконало знає крихкість нашої природи. Чого ж тоді я повинна боятися? Ах! Так нескінченно праведний Бог, Який з такою добротою прощає дитині вчинені нею провини, - хіба ж не буде справедливим і для мене, яка «завжди є з Ним»"? (пор. св. Тереза від Дитятка Ісус, Дії душі)
 
Болить Моє Серце, - говорив Ісус, - бо навіть вибрані душі не розуміють, яким великим є Моє Милосердя, їх спіл­кування зі Мною є певною мірою недовір'ям. О, як це дуже ранить Моє Серце. Згадайте Мої Страсті і якщо не вірите Моїм словам, вірте принаймні Моїм Ранам. (пор. Щоденник св. Фаустини Ковальської, п. 379)
 
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- як, після доброї Сповіді, дивлюся на світ, інших людей та на себе?
- наскільки Ісусові слова:  “чи любиш ти Мене?” товаришують мені, коли виконую накладену сповідником покуту?
- як реагую на пояснення св. Терези: “Господь - Справедливий, тобто враховує наші слабкості, досконало знає крихкість нашої природи”?
- коли принцип: “не хочу засмучувати Доброго Ісуса” допомагав мені обирати те, що Йому подобається?
 
 
для медитації:    Іс  49, 14н; Пс 118 1-4; Мт 27, 3-10; Йн 21, 15-17
 
 ► цей текст також у приєднаному файлі: _12.doc 
 

 
13. 2013/14
 
Милосердя більше гріха (3)
 
Навертатися з довірою, що Божа Всемогутність зі зла може випровадити ще більше добро
 
Покаянням можемо кликати про Боже Милосердя. Для того допомагає нам усвідомлення, що навіть після того, як ми згрішили, Він, у своїй Всемогутності, може зробити добро більше, ніж те, яке ми би зробили уникаючи гріха своїми силами.
 
Але чому Господь не перешкодив першій людині згрішити?  Св. Лев Великий відповідає: «Невимовна благодать Христа дала нам блага, більші від тих, яких позбавила нас заздрість диявола». Св. Тома Аквінський говорить: «Ніщо не суперечить тому, щоб людська природа була піднесена після гріха до чогось вищого. Бог справді допускає зло, щоб вивести з нього ще більше добро. Звідси слова св. Павла: «Де розмножився гріх, там зарясніла благодать». А великодній гімн «Ехultet» гласить: «О, щаслива вина, яка заслужила великого Відкупителя». (пор. KKK, 412)
 
Ніяк - ні безпосередньо, ні опосередковано - Бог не є причиною морального зла. Однак Він допускає його, шануючи свободу Свого створіння, і таємничим способом уміє добути з нього добро. Із найбільшого морального зла, що коли-небудь було вчинене, - відкинення і вбивство Сина Божого, - спричинене гріхами всіх людей, - Бог Своєю надмірною благодаттю вивів найбільше добро: прославлення Христа і наше Спасіння. Але зло від цього не стає добром.
Божий дозвіл на існування фізичного й морального зла залишається таїнством, яке Бог пояснює через Сина Свого Ісуса Хриета, Який умер і воскрес, щоб перемогти зло. Віра дає нам певність, що Бог не дозволив би існувати злу, якщо б не давав можливості, щоб з нього виходило добро такими шляхами, які ми пізнаємо у всій повноті лише у вічному житті. (ККЦ, 311н, 324)
 
Нехай Дух Святий зволить надихнути мене тим, що я маю тобі написати. Для того, щоб постійно залишатися у відданості Богові, потрібно закріпити в собі декілька міцних і прекрасних сентенцій.
По-перше, я хотів би, щоб у твоє мислення приникнули слова св. Павла: “тим, які люблять Бога, усе співдіє на добро”. Справді, оскільки Бог хоче і вміє випровадити добро зі зла – для кого Він буде це робити, якщо не для тих, які люблять Його, які повністю віддані Йому? Так, навіть гріхи – від яких убережи нас, Боже! - Божественне Провидіння може обертати на користь тих, хто Йому довіряє. Давид не дійшов би ніколи до таких глибин смирення, якби він не згрішив (він, після падіння, за допомогою Божої благодаті, навчився смиренності більше, ніж міг би це зробити своїми силами, не падаючи попередньо в гріх). (Тіссот, Св. Францисук Сальський)
 
 Наша віра має розвиватись завдяки сталому процесу нашого навернення. Христос воскрес із мертвих, а це означає, що в нашому житті не має остаточного фіаско, що немає життя, яке було б запропащеним, немає зла, яке б було безповоротним. Про це говорить текст молитви на принесення дарів старої літургії Меси: “Боже, Ти, що предивним чином створив гідність людської природи, а ще більш предивно виправив”. Бог не допускав би зла, якби не був спроможний видобути з нього добро. Наш гріх може стати “щасливою провиною”, про яку говорить літургія Великої Суботи. Бог може з кожної нашої провини зробити felixculpa – щасливу провину, провину, яка нагадуватиме і показуватиме нам в світлі віри, як сильно любить нас Той, Хто за нас помер і воскрес. Не кожна провина стає щасливою. Часами після падіння ти не повертаєшся відразу, може інколи стаєш більш затверділим, непіддатливим. І тоді настає справжня трагедія – Бог в такій ситуації не може тебе простити.
Бог, непам’ятливий зазнаних зранень, весь час і на різні способи відкриває перед людиною своє Серце. Часто об’являє нам себе і волає до нас через святих, яких наповнює своєю – Божою любов’ю, через служителей слова і таїнств, особливо таїнства примирення – сповіді. Сповідник Шарля де Фуко, отець Ювелен, який запровадив його на дорогу навернення, визнав, що коли зустрічався з ним, Бог наповнював його серце незвичайно палким, нездоланим прагненням уділяти розгрішення. В цьому прагненні, яким Бог наділяв отця Ювелена, виражалось власне те постійне і ненаситне прагнення Бога пробачати нам. Тому ти повинен змагатись зі своїм смутком. Якщо ти відійшов від Бога, то, незалежно від того, як далеко, завжди можеш повернутись. Після кожного падіння пам’ятай, що Він чекає, що коли ти повертаєшся і просиш у Нього прощення, приносиш Йому радість, бо дозволяєш Йому любити тебе через пробачення.
Усі твої невірності чи гріхи стануть щасливою провиною, якщо допоможуть тобі глибше пізнати милосердя Господа. Стануть щасливою провиною, якщо зроблять тебе більш покірним і довірливим, довіряючим чимраз менш собі, а чимраз більше Господеві. Тоді – після їх прощення – ти будеш духовно зростати.
 
Твої проступки ставатимуть щасливою провиною, якщо свідомість завданого Ісусу болю відживлятиме твою любов. Якщо поглиблюватиме твоє прагнення віддання себе Йому – аби твоє серце билось виключно для Нього, як Його зранене Серце б’ється виключно для тебе. (пор. РпВ)
 
Тепер у мене немає інших прагнень, як тільки безумно любити Ісуса. Сьогодні можу повторювати слова духовної пісні св. отця Йоана від Хреста: “я переконалася, що ЛЮБОВ настільки потужна в дії, що вона може витягти користь зі всього, доброго і поганого та перемінити мою душу в СЕБЕ”. Дорога мати! Як солодким є цей шлях любові. Це правда, що можна важко упасти, можна допустити зраду - але любов, яка може все перетворитися на свою користь, миттєво знищить усе, що не може подобатися Ісусові, залишаючи на дні серця лише смирення і глибокий спокій. (пор. св. Тереза від Дитятка Ісус, Дії душі)
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- як часто ставлю собі запитання: “чому Господь не перешкоджає людині згрішити”? які відповіді отримую для себе?
- до чого спонукає мене істина віри: “Господь Бог шанує мою, як Свого створіння, свободу”?
- які дари дав мені Бог – обертаючи на духовну користь гріхи мої чи інших людей?
- яке значення для мене, грішного, слів: “тим, які люблять Бога, усе співдіє на добро”?
 
для медитації:    Рим 5, 20; Рим 8, 28
 ► цей текст також у приєднаному файлі: 13.doc 
 

 
14. 2013/14
 
Милосердя більше гріха (4)
 
Любляче Серце нашого Відкупителя оцінює та упорядковує всі події цього світу заради добра тих сердець, які без застережень хочуть відповісти на Божу любов. Це правда, моя дочко, що гріхи - це шипи в наших серцях; але, коли витягаємо їх - добровільно в них зізнаючись, вони перетворюються у троянди та духмяніють. А так, як наша злість вводить їх у наші серця, так доброта Святого Духа виводить їх на зовні.
Скорпіон, коли нас жалить - отруйний, але розчинений в оливі стає дуже добрим лікарством від рани, яку сам завдав. Гріх осоромлює, коли його робимо, але якщо ми визнаємо його у Сповіді та каємось у ньому, стає чимось почесним та спасенним. Покаяння і Сповідь настільки красиві і приємного аромату - що усувають гидотність гріха та розсіюють її сморід. Симон Прокажений називав Магдалину грішницею, але Господь Ісус заперечив йому і говорив тільки про ароматні пахощі, які розілляла та про її велику любов. Якщо у нас є істинне смирення, Філотео, наш гріх буде для нас огидним, тому що ним зневажаємо Бога, але те що самих себе засуджуємо в гріху - буде для нас солодким і милим, тому що таке ставлення приносить славу Богові. Коли розповідаємо лікареві про хворобу, яка нам дошкуляє - це для нас свого роду полегшення. Коли станеш перед духовним отцем, уяви собі, що ти на горі-Голгофі, біля підніжжя розп'ятого Ісуса, коли Його дорогоцінна кров струменіє зі всіх ран, щоб очистити тебе від твого беззаконня. Кров Спасителя щедро зрошує розкаяних у таїнстві Покаяння грішників. Тому відкривай широко своє серце, щоб на Сповіді усунути з нього гріхи: в міру того, як вони будуть відступати – увійде до нього цінна заслуга Божих Страждань, яка наповнить твоє серце благословенням.
У святій Сповіді здобуваєш чесноти смирення, послуху, простоти та любові. У цьому одному акті дістаєш більше чеснот, ніж у будь-якій іншій дії.
Сповідь і покаяння роблять людину набагато більш гідною пошани, ніж гріх зробив її гідною засудження.
Боже! Яка радість народжується в Серці Люблячого Батька, коли Його дочка зізнається, що заздрила та була злісною. Наскільки блаженна ця заздрість, яка привела до Сповіді. Твоя рука, коли написала цей лист, зробила жест більш сміливий, ніж будь-коли зроблений Олександром Великим. (Тіссот, Св. Францисук Сальський)
 
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- наскільки моє “смирення - істинне” – наскільки  “мій гріх стає для мене огидним”?
- до яких дій спонукає мене згаданий у тексті фрагмент Євангелія?
- якими чеснотами Бог збагачує мене через Таїнство Примирення?
- скільки сміливості у моєму переживання Сповіді?
 
для медитації:    Лк 7, 36-48; Мт 21, 31н
► цей текст також у приєднаному файлі: _14.doc
 

 

15. 2013/14
 
Визнати правду про гріх та не знеохочуватися слабкістю (1)
 
Правда про нашу грішність та про любов Бога
 
Церква визнає і проголошує навернення. Навернення до Бога полягає незмінно в відкриванні Його милосердя, чи пак, тієї любові, яка є терпелива і ласкава за мірою Творця й Отця: тієї любові, якій “Бог, Отець Господа нашого Ісуса Христа”, є вірний аж до крайніх наслідків в історії Союзу з людиною – аж до хреста, до смерті та воскресіння Сина. Навернення до Бога є завжди плодом “віднайдення” Отця – багатого милосердям.
Справжнє знання Бога милосердя, ласкавої любов і – це стале й невичерпне джерело навернення не лиш як одна мить внутрішнього акту, але також як стала готовність, як стан духа. Хто так приходить до пізнання Бога, хто так Його “бачить”, неспроможне інакше жити, як лише невпинно навертаючись до Нього. Тому й живуть вони у стані навернення. (ЙП ІІ, DM)
Святий Йоан в своєму Євангелії передає нам Христову обітницю, що Утішитель, Святий Дух, коли прийде, переконає світ у грісі. Тож однією з функцій Святого Духа, який сходить на світ, є переконання нас у нашому грісі. Це вступна, фундаментальна для внутрішнього життя благодать, яку уділяє нам Святий Дух, щоб ми могли бути переконані в нашому грісі, в тому, що ми грішники.
Однак недостатньо прийняти цю першу благодать Святого Духа. Якщо б ми пізнали в собі лише реальність гріха, вона могла б нас знищити. Наше життя було б єдино згинанням під тягарем власного зла; було б позначене тривогою, стресом та смутком. В нас мусить бути відкритість на наступні дари Духа, навідкриття через віру любові Бога до нас.
Папа Йоан Павло ІІ в своій проповіді на площі Перемоги в Варшаві сказав пам’ятні слова: “Людину не можна до кінця зрозуміти без Христа. А вірніше: людина не може зрозуміти саму себе до кінця без Христа”. Це означає, що якщо ти не береш до уваги те, що в твоє життя увійшов Христос, твій образ самого себе урізаний, і таким чином фальшивий. Якщо Святий Дух покаже тобі, що ти грішник, а ти не відкриєш Христа, який тебе любить, можеш не витримати. Деякі стосунки так важливі для людини, що мовби увіходять до її істоти. Взаємини любові є одними з них. Ми не можемо пізнати себе без Христа, тому що без Христа не пізнаємо, що ми укохані, що були відкуплені і вибрані. Це обрання, ця любов складає суттєву частку твого “я” і від цього не можеш боронитись.
Існує також друга частина вище згаданої правди: Не можна пізнати Христа, не пізнавши людини. Ми не можемо зрозуміти, ким є Бог, не можемо теж повірити в Його велич і Його любов до нас, якщо спершу не відкриємо самих себе. Коли б Христос любив би тебе, тому що ти вартий любові, не було б в цьому нічого особливого. Також і людина, навіть невіруюча, може любити того, хто цього вартий. Любов Христа, як Божа agape, це любов, яка сходить звисока і любить те, що є негідним, аби могло гідним стати. Чим більш виразно побачиш свою грішність, чим більш чесно визнаєш її, тим краще ти відкриєш Христа і повніше повіриш в Нього. Такий парадокс віри – не можна пізнати Христа, не пізнавши людину. Тому можна сказати, що Христа дійсно пізнають лише святі, оскільки вони до глибини пізнали себе і побачили безмір своєї грішності. Це дозволило їм відкрити шаленство Бога, що вони не раз виражали в своїй молитві, визнаючи: “Боже, Ти збожеволів, якщо мене, такого грішника, так любиш!” Тут можна побачити характерний для кожного справжнього релігійного переживання момент подиву. Людина, яка пізнала, що є грішником, і повірила в любов, почала помічати, що Бог справді збожеволів в своій любові до неї. (пор. РпВ)
 
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- наскільки, коли стараюся навертатись, -  шукаю “любові, яка є терпелива і ласкава”? де знаходжу силу, щоб все наново піднімати такі зусилля?
- що допомагає мені “жити у стані навернення”?
- як мій життєвий досвід підтверджує слова: “чим більш виразно побачиш свою грішність, чим більш чесно визнаєш її, тим краще відкриєш Христа і повніше повіриш в Нього”?
 
для медитації:    Пс 51, 7; Йн 16, 8; 1 Кор 13, 4; 1 Йн 1, 8. 5, 19 
► цей текст також у приєднаному файлі: _15.doc 
 

 

16. 2013/14
 
Визнати правду про гріх та не знеохочуватися слабкістю (2)
 
Бог з любові допускає наслідки гріхів – заради нашого навернення
 
Бог може допустити до виявлення наслідків зла, щоб виявити гріх і допомогти нам прийняти рішення навернутися. Страждання, яке потім переносимо – спричинене нами, але воно може стати, як у випадку доброго розбійника, нагодою покаятися і кликати про милосердя.
 
Гріх має подвійний наслідок. Важкий гріх позбавляє нас спільності з Богом, а через те робить нас нездатними до вічного життя, позбавлення якого називається «вічною карою» за гріх. З Іншого боку, будь-який гріх, навіть легкий, викликає нездорове прив'язання до творінь, яке потребує очищення чи тут, на землі, чи після смерті у стані, який називається Чистилищем. Це очищення звільняє від того, що називають «дочасною карою» за гріх. Ці дві кари не повинні розглядатися як помста, накладена Богом ззовні, бо вони виникають із самої природи гріха. Навернення, яке походить від глибокої любові, може привести до цілковитого очищення грішника, так що йому не доведеться вже терпіти жодної кари.
Прощення гріха і відновлення спілкування з Богом веде за собою відпущення вічної кари за гріх. Але дочасні кари за гріх залишаються. Християнин повинен намагатися, терпляче переносячи страждання і всілякі випробовування і в кінці спокійно приймаючи смерть, приймати дочасні кари за гріх як благодать; він повинен старатися через діла милосердя і любові, а також через молитву і різні покутні практики цілком звільнитися від «старої людини» «й одягнутись у нову людину». (пор. ККЦ, 1472н)
 
Бог не хоче зла, але може хотіти його наслідкив, осільки наслідки зла несуть благодать, несуть заклик до навернення. Дуже чітко це видно на прикладі блудного сина. В притчі Христа є батько, який любить, і два сина, які не люблять. Те, що старший син не любить батька, ясно видно під кінець притчі, коли викриваються його зухвалість стосовно батька і заздрість до брата. Не любить батька також і молодший син, який покидає його не на якийсь короткий термін, але назавжди. Батько, хоча міг спротивитись відходу сина, не зробив цього. Дозволив йому взяти свою частку і піти, бо до любові  нікого не примусиш. Знаємо, які були наслідки залишення сином батьківського дому. Знаємо, що він опускався чимраз нижче, що було йому чимраз важче.
В нашому коментарі можемо спробувати віднайти певні елементи, не показані у притчі прямо. Можемо, наприклад, припустити, що батько дізнався через своїх слуг, що сталось з його молодшим сином: що голодує, що немає, де жити, і що взагалі поневіряється. І припустимо, що батько, бажаючи врятувати сина від такої долі, посилає, відкрито чи потаємно, до нього слугу з торбинкою грошей, що дасть сину можливість жити нормально, але також повернутись до розбещеного життя. Чи такий різновид допомоги, яку батько міг би постійно уділяти, призвів би коли-небудь до повернення сина? Здається, все вказує, що ні. Виходить, що батько, люблячи сина, не повинен захищати його від поганих наслідків його власних вчинків, попри біль батьківського серця. Внаслідок зла, яке коїть блудний син, “розп’яті” дві особи – батько з приводу болю з-за поневірянь і падіння сина, а також сам син внаслідок своїх падінь. Люблячий сина батько повинен, однак, чекати, навіть якщо це пов’язано з ризиком, чекати, аж зло сповнить свою міру і почнуть діяти його наслідки. Саме наслідки зла, впливаючи на самолюбство сина, схилили його до повернення. Знаємо, що прийшов такий момент, коли сповнилась міра зла, коли падіння сина було вже не тільки моральним падінням в усій своїй глибині, але також дійшло до крайньої ганьби. Він прагнув наповнити свій шлунок стручками, що їли свині, а свині на думку мешканців Палестини були нечистими тваринами – таким чином, це символ самого дна падіння, гірше вже не могло бути. І тоді почали діяти наслідки зла. Сину було вже так погано, що прийшла йому холодна, виважена думка, що варто повернутись до батька, тому що той краще поводився зі своїми слугами і наймитами, ніж пан, в якого служив він. Не любов до батька зумовила повернення блудного сина, а едино звичайне, корисливе самолюбство, холодний розрахунок, що буде йому краще – не батькові, а йому буде краще. Лише тоді, коли побачить батька, який вибіг йому назустріч, коли побачить в його очах сльози радості, коли опиниться в його обіймах, а потім буде одягнений в найгарніші шати, отримає перстень і побачить, що батько готує для нього учту, буде шанс, що син відкриє любов отця. Таким чином наслідки зла можуть бути пов’язані з благодаттю. Бог може хотіти їх, щоб вони привели нас до навернення.
Покровителем таїнства сповіді є також добрий розбійник. Його “сповідь” відбулась на хресті. Там він визнав провину, кажучи: “Бо ж ми приймаємо кару, гідну наших учинків”. Що діялось тоді в його душі, залишиться для нас таємницею. Єдино по результатах ми можемо здогадуватись про надзвичайне чудо благодаті. Та людина мусила бути дуже розкаяна, безперечно відчувала себе найгіршою, адже, на думку оточення, була злочинцем і зганьбленою особою. Бо розп’яття означало також позбавлення засудженого усіх прав. Розбійник вмирав під тортурами на очах у всіх і погоджувався на це. Тим своїм визнанням: “Ми слушно страждаємо”, він якби говорив – “так, мені це належить, я цього заслужив”. Він мусив тоді зійти десь в глибину своєї грішності і здобутись на глибину скрухи. Безумовно ця постава скрухи і глибокої покори зробила його серце готовим на прийняття Божого дару віри. Якою ж великою мусила бути його віра, якщо у вмираючому поряд, побитому, опльованому і все ще осміюваному Ісусі він впізнав Царя – “Ісусе! Згадай про мене, як прийдеш у своє Царство”. Нам так важко навернутись, бо занадто мало скрухи в нашому серці, а якщо мало в нас скрухи, то наша віра дуже мілка. (пор. РпВ)
 
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- коли в моєму житті “страждання, спричинене мною, стало для мене нагодою покаятися і кликати про милосердя”?
- що допомагало мені зрозуміти біль серця Милосердного Отця?
- як я відкривав для себе Батьківську Любов Бога? як це пізнавання оживлює в мені віру та любов до Нього?
 

для медитації:    Лк 23, 39-43; Еф 4, 24

► цей текст також у приєднаному файлі: _16.doc  


 

17. 2013/14
 
Визнати правду про гріх та не знеохочуватися слабкістю (3)
 
Не знеохочуватися, а бути витривалим довіряючи Божій силі
 
Якщо надіємося лише на власні сили не зможемо опанувати наших спокус. Завдяки вірі відкриваємо, що ми є Божими дітьми і завдяки Богові стаємо сильними. Моменти, коли Бог дає нам силу називаємо благодаттю. Особливо через святі знаки, тобто таїнства, Бог робить нас здатними, щоб чинити добро яке прагнемо. (Youcat, 279)
 
Я знеохочуюся, коли бачу власну недосконалість, - каже одна із новіціїв. На це сестра Тереза від Дитятка Ісус відповідає:
«Ти пригадуєш мені маленьку дитину, яка пробує ставати на ноги, але ще не вміє ходити. Бажаючи піднятися по сходах до мами, піднімає ніжку, щоб стати на першу сходинку. Але даремно пробує піднятися, кожного разу падає, не може зробити жодного кроку. Погодься бути маленькою дитиною; практикуючись у чеснотах, ти невпинно піднімаєш ніжку, щоб піднятися на перший ступінь святості. Навіть якщо тобі не вдасться піднятися на цей ступінь, Бог вимагає від тебе лише доброї волі. Незабаром, переможений твоїми даремними зусиллями, спуститься сам, візьме тебе на руки і занесе до свого Царства». (св. Тереза від Дитятка Ісус, Поради та спогади)
 
- Ах! Коли думаю про те все що мушу осягнути, - я сказал їй.
«Скажи краще: втратити!... У міру того як позбудешся своїх недосконалостей, Ісус наповнить твою душу своєю розкішшю».
«До чотирнадцятого року життя – зізналася мені – я вправлялася в чесноті не відчуваючи з цього жодної втіхи, не отримуючи плодів: моя душа була подібна на дерево, квіти якого опадають, одразу після того як розкриваються. Віддай Богові в жертву те, що ніколи не будеш збирати плодів, тобто, що ціле життя будеш відчувати відразу до терпіння, до упокорення, що будеш бачити усі плоди твоїх добрих прагнень і твоєї доброї волі, які марно падають на землю. Господь вчинить, що в момент твоєї смерті відразу на дереві твоєї душі дозріють прекрасні плоди». (св. Тереза від Дитятка Ісус, Твори)
 
Очищаючи власне серце, Філотео, треба бути відважним і терпеливим. Вартим співчуття є вигляд душ, які бачать, що після практикування себе в побожності все рівно підлягають багатьом недосконалостям, попадають у великий неспокій і тривогу; знеохочуються і впускають у своє серце спокусу, щоб повернутися і все покинути. Для практикування у покорі ми повинні неодноразово бути зраненими у духовній боротьбі. Однак будемо переможеними лише тоді, коли втратимо життя душі або відвагу. Недосконалості і повсякденні гріхи не зможуть позбавити нас духовного життя, бо його можна втратити лише через смертний гріх. Нам залишається лише не тратити відваги: «Звільни мене, Господи, – каже Давид – від полохливості духа і перед вітром бурхливим та бурею». Ми знаходимося у вигідному положенні у цій боротьбі, тому що завжди переможемо, якщо захочемо воювати. (пор. Тіссот, Св. Франциск Сальський)
 
Тут перед нами постає надзвичайно важлива проблема. З одного боку ми маємо не бажати зла, яке в нас є, а з другого – прийняти себе. Однак ти не можеш любити свою недосконалість як таку, можеш лише хотіти її наслідків. Вона потрібна лише для того, щоб ти міг стати більш покірним, довірливим і більш вірним. Тебе не повинен дивувати той факт, що ти грішиш. Радше, в дусі покори ти повинен дивуватись, що не падаєш. Якщо дивуєшся, або знеохочуєшся з приводу падінь, це означає, що ти довіряв власним силам, замість дозволити Ісусові нести тебе на руках. Бо “один акт любові, навіть не відчутої – підкреслює св. Тереза від Дитятка Ісуса – виправляє усе”. Не треба “знеохочуватись своїми помилками, – пише свята, – тому що діти часто падають, але занадто малі, аби дуже сильно вдаритись”. Свята Тереза з Лізьє дуже любила повіряти Ісусові свої помилки і невірності. Говорила, що таким чином хоче привернути Його милосердя, адже Він прийшов до грішників, а не до праведних.. Як все це важливо для нас, що засмучуємось, коли падаємо.
“Ну і що, любий Ісусе, що я кожної миті падаю? – пише св. Тереза, – Бачу тоді свою слабкість, а це для мене велика користь. Ти, Ісусе, тоді бачиш, яка я слабка і що нічого не можу зробити, і тоді Ти тим більш схильний нести мене на своїх руках”.
 
По мірі наближення до мети, якою є Бог, здається, що ця мета чимраз більше віддаляється. Це нормально і правильно. Тереза, бачачи своє віддалення від Бога, зовсім не засмучується з-за цього: “Якже я щаслива, бачачи, що я так недосконала і потребую стільки Божого милосердя в мить смерті”.
Якщо ти відчуваєш себе грішним і слабким, маєш особливе право на руки Ісуса, тому що Він є Добрим Пастирем, який шукає загублених овець і тих слабких, безпорадних, що не можуть встигнути за отарою. Дозволь Ісусу брати тебе на плечі, дозволь Йому любити, повір в Його любов.
Щоб мати право знаходитись на Його плечах, ти мусиш прийняти поставу покори; мусиш визнати, повірити, що ти грішний і слабкий. Однак водночас мусиш повірити в Його любов, в те, що Він бере тебе на свої плечі саме тому, що ти грішний, слабкий та безпорадний. Віра зроджуватиме в тобі вдячність за те, що Він ніколи не перестає тебе любити – тебе, грішного, слабкого, безпорадного як в буденному житті, так і в духовному. (пор. РпВ)
 
Змагання із собою, із власними слабкостями може нагадувати нам працю людини, що намагається зачерпнути води склянкою без дна. Така людина може повторювати своє намагання нескінченно багато разів без жодного успіху. Подібно і ти на початку не будеш бачити жодного поступу. Може будеш злоститися на самого себе і знеохочений скажеш: Це неможливо – бути до кінця вірним Богові.
І це буде правда, бо дійсно неможливо бути Йому вірним лише з власних сил.
Ти одначе мусиш намагатися, мусиш боротися.
І прийде день, коли ти здивований помітиш, що вода зі склянки без дна не виливається.
Це буде момент, коли Бог почне чинити чуда у твоєму житті. Але поки це станеться, мусиш не лише теоретично утвердитися, що сам по собі не здатний до жодного надприродного добра, але, по якійсь із спроб, зачерпнути воду склянкою без дна, дійсно досвідчити і визнати ту правду.
Тоді Бог змилується над тобою.
Було б, однак, дуже зле, якби після такого особливого втручання Бога у твоє внутрішнє життя сказав би собі: Тепер я добрий. Довго те тривало, але тепер я добрий батько, добра мама, добрий працівник, також мої сповіді є щораз ліпші.
Мусів би почати все спочатку, аж поки досвідчив би черговий раз, що сам по собі не здатний до надприродного добра.
Єдине, що маєш робити – докладати зусиль, щоб жити Євангелієм, робити все можливе аж поки Бог у певному моменті вчинить чудо.
Так було зі св. Терезою від Дитятка Ісуса. Вона теж мучилася власною слабкістю багато років.
І врешті Бог учинив чудо – почала жити в повноті наукою Ісуса.
Знала, однак, що завдячує тим Богові, Його милосердю.
Так довго муситимеш змагатися із собою, поки, нарешті, дійсно завдяки особливому Божому втручанню станеш як митар. Тоді Бог учинить, що будеш дійсно добрим батьком, доброю мамою, добрим християнином – із Божого милосердя.
Треба, щоб увірував, що колись Бог зробить чудо з усього, чого ти не потрафиш. Він у тобі сам звершить. (пор. Зошит № 2)
 
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- як часто думаю, що я – сам від себе сильний? які результати такого ставлення? чого навчив мене цей болючий досвід?
- наскільки для мене «дорога Божого дитинства» – це дорога, на якій Господь Бог, попри мої слабкості, проявляє свою всемогутність? 
- як стараюся про “акти любові, навіть не відчутої” – щоб Бог міг “виправити усе”?
 
для медитації:    Пс 55(54), 9; Мт 18, 3н; Mк 10, 18
► цей текст також у приєднаному файлі: _17.doc
 

 
18. 2013/14
 
Визнати правду про гріх та не знеохочуватися слабкістю (4)
 
Ви питаєте мене, любі доньки, чи душа, яка переконана у власній нікчемності може прямувати до Бога з великою довірою. Тому кажу вам, що душа свідома власної марності не тільки може покладати велику надію на Бога, але навіть не зможе плекати справжньої довіри – якщо не усвідомлює власної нікчемності. Саме це усвідомлення і зізнання у власній марності і веде нас до Бога. Тому всі великі святі, як Йов, Давид та інші, починали кожну молитву визнанням власної мізерності і негідності. Визнати те, що ми марні, мерзотні, нікчемні та негідні постати перед лицем Бога - це дуже добра справа. Речення  дуже відоме серед древніх: «Пізнай самого себе!", хоч відноситься до пізнання величі і досконалості - щоб її не принижувати і не опоганювати речами негідними цієї шляхетності - також відноситься до пізнання наших слабкостей, недоліків та марності. Водночас, чим більше ми переконуватимемося, що ми марні, тим більше будемо вірити в доброту та милосердя Боже. Між милосердям бо та духовною вбогістю існує настільки тісний зв'язок, що милосердя не може діяти без марності. Якби Бог не створив людину, хоча і був би досконало добрим, - але не міг би бути активно милосердним, оскільки милосердя можна виявити тільки для нужденних.
Тому бачите, що чим більше ми усвідомлюємо собі свою людську слабкість, тим більше у нас підстав покладати надію на Бога: бо констатуємо, що у нас немає нічого, що могло б викликати в нас довіру до самих себе. Недовіра до самого себе випливає з пізнавання своєї недосконалості. Не довіряти собі - надзвичайно бажане, однак, яка була б з цього користь, якщо б таке ставлення не схиляло б перекласти всю довіру на Бога, в очікуванні на Його милосердя? Провини та невірності, на які дозволяємо собі кожного дня, безумовно, повинні проникати нас каяттям та стидом - коли появиться в нас бажання наблизитись до нашого Господа. Тому, кожного разу, коли зневажимо Бога, є правильним, щоб ми заглибились у смирення та перебували в засоромленні. Коли бо ми, як не раз буває, образимо друга, нам соромно підійти до нього. Одначе, ми не повинні надмірно продовжувати перебування у такому стані душі, тому, що чесноти покори, приниження чи покаяння є лиш чеснотами проміжними, після яких ми повинні спрямовувати нашу душу до єднання з Богом. Не мало б ніякого значення це духовне сокрушування та оголювання себе (яке здійснюється в нас під час акту каяття), якби ми не робили це задля цілковитого довірення себе Богові - як нас вчить св. Павло, коли говорить, що ми повинні скинути з себе стару людину і зодягнутись у нову. Не годиться перебувати у духовному оголенні: потрібно одягнутися у Бога. Упокорюючись, як грішники, ми незначно опускаємось, - щоб із ще більшою силою піднятися до Бога актом любові та довіри.
Підсумуємо цю думку. Покаяння є добрим, - оскільки ми усвідомлюємо собі свою власну марність та недосконалості. Одначе, не потрібно зупинятися та зациклюватися на ньому або падати у знеохочення, але підіймати своє серце до Бога із священною довірою, якої основу ми повинні шукати і знаходити в Ньому, а не в собі. Ми - мінливі, але Бог незмінний і Він завжди так само добрий і милосердний: як тоді, коли ми слабкі і недосконалі, так - коли ми сильні і блискучі. Я завжди повторюю, що престолом Божого милосердя є наша людська слабкість: чим більша наша марність, тим глибшу довіру ми повинні плекати. (пор. Тіссот, Св. Франциск Сальський)
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- як “плекаю справжню довіру”? наскільки - “усвідомленням і зізнанням у власній марності”? які святі допомагають мені в цьому?
- коли мені легше зустрічати “доброго і милосердного Бога: коли я слабкий і недосконалий, чи - коли я сильний і блискучий”?
- що роблю для того, щоб “одягатися у Бога” – ретельним “заглибленням у смирення”? 
 

 

для медитації:    Пс 51; Іов 2, 7-13; Кол 3, 9-10
► цей текст також у приєднаному файлі: _18.doc 
 

 
19. 2013/14
 
Будти дитиною, це вважати, що все є даром, очікувати чудата постійно дякувати (1)
 
Очікувати на диво, як Євангельська дитина
 
Віра, як визнання власної безпорадності і очікування усього від Бога, означає поставу дитини. Дитина повністю визнає, що вона нічого не має, що нічого не може. Вона повна очікувань і віри, що все, що їй потрібно, отримає. “Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство”, – каже Господь. Навернення до постави дитини – обов’язкова умова, щоб увійти у Боже Царство. Колись ти мусиш стати дитиною: довірливою, покірною, яка усього очікує від Господа. Якщо не станеш нею тут, на землі, тоді це станеться в чистилищі. Стан дитинства безумовно конечний не лише для освячення, але і для спасіння.
Євангельська дитина усього очікує від Бога, буквально усього. Вимір дитинства нашої віри означає – не покладатися на звичні, людські підрахункі, а очікувати чогось, що дитина назве сюрпризом, очікувати чуда. Ти настільки молодий духом, наскільки ти дитина. Людина може бути старою і в двадцять років. А може мати вісімдесят і завдяки духу дитинства залишатись молодою. Бог завжди молодий і установлена ним Церква завжди молода, тому вона потребує молодих духом, потребує в тобі дитини, яка здатна в усе повірити. “Стара” людина, наставлена на підрахунки, на зважування “за” і “проти”, обмежує Богу можливість діяти, встановлює границі Його любові і милосердю. Підрахунки і постійне аналізування, чи щось вдасться, чи не вдасться, чи є шанс, чи ні, риса, притаманна старості. Дитина хоче місяц і вірить, що отримає його – а Бог прагне тобі дати більше, ніж місяць. Він прагне дати тобі своє царство, але якщо ти не будеш дитиною, зв’яжеш Йому руки.
Діти – це також типові євангельські насильники, про яких Ісус говорить, що вони силою здобувають Царство Небесне. Коли дитина хоче ввійти у дім, то мусить увійти: так довго битиме кулачками, або ніжками, поки їй не відчинять. Ісус сказав: “Стукайте, і вам відчинять”). Коли б ми вміли так бити в замкнені перед нами  двері, що замкнені для того, аби ми колотили в них як діти, то ці двері мусили б відкритись. Бог потребує твоєї дитячої віри, щоб мати можливість в тобі і через тебе робити чудеса, бо для Бога немає речей неможливих. “Все можливо тому, хто вірує”. Все можливо для того, хто є євангельською дитиною.
Євангеліє розповідає на про два благовіщення: благовіщення Захарії і благовіщення Марії. Захарія виявився людиною, старою як роками, так і духом, людиною, яка зв’язує Богові руки, бо не може повірити в чудо. Тож мусив бути уражений іншим, болісним для себе чудом, відібрано було йому здатність говорити – для того, щоб повірив. Така духовна старість людини, що не може повірити в чудо, є для Бога чимось страшним. Людина, у якої відсутня постава дитини, зазвичай мовби наперед заперечує дієвість своїх молитов, оскільки є в ній щось з постави Захарії. Цей “справедливий перед Богом”, бездоганний старець не мав потомства і просив про дитину. Молився, а по суті, водночас не вірив в те, що Бог його вислухає. Коли ангел сповістив йому: “твоя молитва вислухана; жінка твоя Єлисавета породить тобі сина”, він наче не хотів прийняти цього сина, не повірив в чудо. Увесь час молився про сина, а коли Бог вислухав його, не повірив. Навів аргумент проти своєї молитви: “Я бо старий, і жінка моя на схилі свого віку”. Він був “старою” людиною, що вже не вірила Господу. Ми найчастіше теж подібні до Захарії. “Один священик, – розповідає А. Пронцато, – який скликав парафіян на молебен про дощ, звернувся до них з дуже промовистим зауваженням: «Ви прийшли просити дощу, а де ж ваші парасольки?»”
Друге благовіщення – це благовіщення Марії, яка настільки є дитиною, що готова прийняти усе. Марія була так настроєна, що Бог міг “начарувати” для Неї надзвичайні речі. Вона все прийняла, в усе повірила, бо Її постава стосовно Бога була пронизана духом дитинства, а це – справжня сила. Чи ти не думаєш іноді, що світом керують діти, а не старі люди? – Так, світом керують діти, тому що людина, яка має духа дитинства, має “силу над Богом” – Бог не може їй опиратись, не може відмовити очам дитини, яка дійсно вірить.
Петро, коли йшов до Христа по воді, в якийсь момент перестав бути дитиною. Почалось банальне аналізування: досі я йшов, бо поверхня води була рівна, але ось насуваються хвилі – чи мені вдасться йти далі? Почались людські підрахунки, людське міркування, і віра щезла. Петро в цей момент перестав бути дитиною, тому почав тонути. Виявився старою людиною і згодом ще довго залишатиметься старим, тому і зрадить Ісуса. Можна сказати, що ти грішиш, тому що ти “старий”, бо духовна старість замикає тебе на благодать, зв’язує Богу руки. Бог молодий і хоче начарувати тобі місяць. Якщо Він дав св. Терезі з Лізьє в день її постригу сніг, хіба це не був для неї місяць? Бог кохається в такій поставі, яка не бачить обмежень, а таку поставу має дитина. Вона не знає границь можливостям, наполеглива аж до шаленства, відкрита на нове – дитина здатна вірити.
Бог завжди молодий і завжди дивує людину. Досвідчення Бога – це досвідчення дивовижної реальності, а людина з поставою євангельської дитини здатна дивуватись. Така людина, дивлячись на світ, може дивуватись всьому, що її оточує. В той момент, коли перестанеш бути дитиною перед Господом, в твоєму внутрішньому житті настане криза, почнеш відступати, перестанеш вірити і любити.
В чуда вірять лише дві категорії людей – святі та діти. В дійсності, однак, – це одна категорія, бо святі є по духу дітьми. Сам Бог в Ісусі Христі став дитиною. Став нею не тільки в Вифлеємі, але також на хресті, де був цілковито беззахисний і в усьому залежний від людей. Цей Бог, що став дитиною, хоче, аби наша безпорадніть і слабкість схиляли нас до покладання в усьому на Нього, аби схиляли нас до безмежного довір’я до Його милосердя.
Надзвичайно промовистим свідченням віри св. Леопольда Мандіча був жест пустих рук. Ці пусті руки, звернені до Бога, знак непривласнення собі жодних дарів, жест незвиклої віри, що чинила чуда в його послузі у сповідальні. Наш жест пустих рук може бути спрямований до Бога не лише в духовних справах, як це було у випадку Леопольда Мандіча. Жест пустих рук, що свідчить про нашу поставу очікування усього від Бога, повинен супроводжувати нас в усіх справах нашого життя: в праці, у вихованні дітей, у впливі на інших, в молитві. Жест пустих рук повинен також супроводжувати твоє очікування на найбільший з Божих дарів, яким є Він сам, тобто на Любов, яка обіймає тебе і в якій ти занурений. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- коли я «молодий», а коли - «старий духом»?
- як часто думаю про це? наскільки – під час іспиту сумління?
- як Марія допомагає мені не «старіти» духом?
- в яких сферах мого життя особливо потрібне ставлення відкритості Євангельської дитини? 
 
для медитації:    Мт 18, 3; Мр 9, 23; Лк 1, 5-38; Лк 11, 9
 ► цей текст також у приєднаному файлі: _19.doc 
 

 
Не бійся своєї слабкості, довірся Мені
20. 2013/14
 
Будти дитиною, це вважати, що все є даром, очікувати чудата постійно дякувати (2)
 
Потребуємо дива, щоб реалізувати себе
 
Психологія говорить про ідеальне “я” і фактичне “я”. Кожний з нас має якесь уявлення про те, ким хотів би бути, чий образ і подобу хотів би здійснити в собі. Ці прагнення віддзеркалюють ідеальне “я”. Фактичне ж “я” часом може бути так відштовхувальним, що декого воно обурює чи дратує. Це неправильна постава. Однак вона доводить, що людина не хоче бути такою, якою вона є, що має своє ідеальне “я”, що прагне бути кимось іншим, більш схожим на себе уявного.
Якщо ти через віру відкриваєшся на Христа, Він стає твоєю “дорогою, істиною і життям”. Він сам тоді починає показувати тобі твоє ідеальне “я” і водночас втілювати його. Він сам здійснюватиме твою самореалізацію.
У віруючої людини образ ідеального “я” вдосконалюватиметься разом з розвитком внутрішнього життя, з розвитком ідентифікації з Христом. Бо пізнавання Христа і притулення до Нього народжує в нас прагнення ототожнення з Ним. Христос тоді стає нашим особовим ідеалом, нашим ідеальним “я”. Зростання у вірі і благодаті робить твоє ідеальне “я” більш прозорим, тому що тоді Христос уділяє тобі щоразу більше наприродного світла і щоразу повніше об’являє тобі себе.
Оскільки всі ми призначені на те, “щоб були подібні до образу Сина Його”, то лише Христос може бути нашим справжнім особовим ідеалом. Отже, по мірі, як образ твого ідеального “я” наближається до образу Христа, ти наближаєшся до істини, Христос сам стає твоєю дорогою і істиною. Він також сам дає силу твоїй волі, щоб ти міг формувати своє фактичне “я” на взірець ідеального“я”.
Якщо Христос стає моїм ідеальним “я”, здійснюється моя самореалізація. І навпаки, коли я грішу, коли говорю Христу – “ні”, обкрадаю себе з власного “я”, стаю щоразу менш собою. Гріх і замкненість на Христа ізолюють мене. Якщо я замикаюсь на Христа, стаю смутним, пригніченим, сердитим, а проте я таким не хочу бути, мое ідеальне “я” не таке. Це Христос є ідеальним “я” – твоїм, моїм, кожного з нас, – тому приймає стільки облич. Водночас це Він реалізує наше ідеальне “я” в кожному з нас. Ця чудесна дійсність є підтвердженням слів Христа “Я – путь, істина і життя”.
Кожний зі святих в відмінний спосіб реалізував в собі образ Христа. Надзвичайно, що у нас такі різні святих. У нас є свята королева Ядвіга, яка мала такий вишуканий, і не лише естетичний, смак, чарувала інтелігентністю, розумовим і духовним рівнем. І є в нас св. Бенедикт Лабре, який вмирав як злидений жебрак. А св. Камиль де Лелліс був в молодості картярем, задиракою, провадив життя, мабуть, гірше, ніж солдати, яких вигнали з Французького Іноземного Легіону. Одного дня, коли він вже був алкоголіком, побачив монаха і раптом спалахнула в нього іскра надії – адже і я можу бути іншим. Коли пізніше він знову програвся в карти і, вимушений жебрати, закривав собі лице хусткою, ожило в ньому прагнення з усім цим порвати, зрозумів, що те, що він робить, є принизливим, що він є не собою, а карикатурою на людину. Почав мріяти стати нормальною людиною. Постановив навернутись. І тоді Христос здійснив його самореалізацію, зробив його не лише нормальною людиною, але шедевром, привів до святості.
Так Христос поводиться з нами, тому що Він хоче ставати для нас усім – нашою любов’ю, нашою дорогою, істиною і життям. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- як я «реалізую себе»? яке значення єднання з Христом у цьому процесі?
- які з засобів пропонованих нашим рухом найбільш допомагають мені для того, щоб “Христос ставав моїм ідеальним ‘я’”?
 
для медитації: Йн 14, 6; Рим 8, 29
  ► цей текст також у приєднаному файлі: _20.doc 
 

 
21. 2013/14
 
Будти дитиною, це вважати, що все є даром, очікувати чудата постійно дякувати (3)
 
Дякувати за все
 
Вдячність – як казала св. Тереза – є тим, що найбільш притягує Божі благодаті; коли дякуємо за добродійства, Бог є зворушеним і спішить, щоб дати нам десять нових благодатей, а якщо дякуємо далі з таким самим запалом, то як же нескінченне є помноження благодаті!” (пор. Зошит № 3)
 
Жебрак, простягаючи руку по милостиню, не ставить жодних умов; вдячний за кожний дар. Подібно має бути в наших стосунках з Богом.
— Чи дякуєш Йому за безліч благодатей, які безупинно отримуєш від Нього?
— Чи дякуєш за те, що Він підтримує твоє життя, за благодать здоров’я, за те, що бачиш, чуєш, ходиш, що можеш думати?
Бо ж коли б Бог не підтримував тебе і не обдаровував постійно новими благодатями, міг би в одну мить все втратити.
Піддаючись процесам секуляризації, чимраз більш впевнюємось, що все нам належить. Забуваємо, що так само наша праця. Завдяки котрій отримуємо засоби до існування, є даром Бога, що це Він обдаровує нас силою чи здібностями. Це є милостиня, котрої Він вділяє нам, за котру дуже рідко дякуємо.
Не дякуючи за ці дари, поводимось так, начебто все від нас самих залежить, начебто ми господарями світу. На засаді дуже віддаленої аналогії можна сказати, що стаємо тоді подібні до жебрака, котрий вважає себе володарем.
Св. Павло запитує: “Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав?”.
Чому вихваляєшся, замість того, щоб дякувати?
Брак вдячності — одна з форм нарікання, одна з форм висування претензій.
Чи є наша молитва молитвою духовного жебрака? Чи така постава товаришує нашій участі в Св. Месі, нашій адорації Пресвятого Сакраменту? Чи в зіткненні з благодатями, котрими Бог постійно нас обдаровує, помічаємо, що отримуємо щось, що нам не належить?
— Чи дякуємо?
Вдячність є свідоцтвом помічання прірви власної мізерності.
Людина, котра не дякує, подібна до жебрака, постійно сповненого претензій, вважаючого, що усі мають обов’язок не тільки допомагати йому щедрою милостинею, але й виявляти йому виняткову шану.
Якже часто все, що отримуємо, вважаємо нормальним. Так відносимось навіть до дару Євхаристії чи благодаті сакраменту сповіді. А Бог, котрий в своїй любові до нас, наче цього не помічає, весь час чекає, що колись станемо перед Ним в правді. Якщо не станеться це в цьому житті, то зі своїм статусом духовного жебрака мусимо погодитись в чистилищі.
Коли не має в твоєму житті постави визнавання власної мізерності, то нічого дивного,
що не помічаєш Божих дарів,
що не дякуєш за них,
що замість вдячності є в тобі гордовита впевненість у собі і переконання, може підсвідоме, що все тобі належить. (пор. Зошит № 16)
 
Коли ти розпізнаєш в своїх важких досвідченнях хрест, і таким чином, шанс для переміни, тоді дійсно вони стають для тебе даром. Коли б ти помічав ті незчисленні таланти, які Бог постійно дає тобі, ніколи не був би смутним. Тоді теж такі таланти, як відсутність здоров’я, конфліктні ситуації, невдачи, викликали б в твоєму серці радість з-за того, що Бог обдаровує тебе чимось так безцінним і виявляє до тебе таке виняткове довір’я. Він вірить, що ти не закопаєш, ані не відкинеш Його дарів. Він розраховує на твою віру, тому що тільки в світлі віри ти розпізнаєш даровані тобі таланти. Талантом є все, що до цього моменту ти зрозумів та запам’ятав, але слабка пам’ять, те, що забуваєш так багато речей, теж талант, тому що все несе в собі благодать, і – в цьому значенні – все є благодаттю.
Лише та людина, яка вірить, здатна бути вдячною за все. Ця вдячність виявлятиметься радістю на твоєму обличчі, радістю, бо все є талантом для обертання на добро. Ці роздуми про таланти продовжують вчення св. Павла і відомий тезіс св. Августина: “Кохаючим Бога все служить на добро, навіть гріх”. Отже, навіть падіння, яке є великим нещастям, що водночас ранить Ісуса, може бути шансом; в ньому теж прихований якийсь даний тобі талант, який можеш ужити. Потрібна лише твоя віра, твоє навернення до такої віри, щоб ти міг дивитись очима Ісуса. Він, дивлячись на твоє життя – може повне невдач, проблем, конфліктів, нездійснених планів, буденних та духовних труднощів – ніколи не засмучується. Він дивиться з радістю, бо сподівається, що все це принесе плоди, що ти цим скористаєшся, що будеш радісний і вдячний за все, чим Він тебе обаровує. “В тебе було сьогодні багато страждань” – сказала Мати Агнес тяжко хворій Терезі від Дитятка Ісуса. “Так, – відповіла та, – але якщо їх люблю… Люблю все, що мені дає Господь”.
Подібним чином дивилась на своє життя св. Бернадетта, “Завіт” якої – надзвичайно промовисте свідчення вдячності за розпізнані дари:
За злидні, в яких жили мама і тато, за те, що в нас нічого не виходило, за занепад млина, за те, що я мусила пильнувати дітей, сторожувати при вівцях, за постійну втому…   дякую Тобі Ісусе.
Дякую Тобі, мій Боже, за прокурора і за комісара, за жандармів, за жорсткі слова отця Пейрамаля…
За дні, в які Ти приходила, Маріє, і за ті, в які не приходила, я ніколи не зможу віддячити Тобі, лише в раю. Але і за отриманого ляпаса, за глузування, за образи, за тих, що вважали мене схибнутою, за тих, що підозрювали мене в брехні, за тих, що звинувачували мене в бажанні нажитись на них… дякую Тобі, Мамо.
За орфографію, якій я ніколи не навчилась, за пам’ять, якої в мене ніколи не було, за мою неосвіченість і за мою дурість дякую Тобі.
Дякую Тобі, тому що, якби була б на землі більш неосвічена та нерозумна дитина, то Ти вибрала б її…
За те, що моя мама померла так далеко, за біль, який відчула, коли мій батько замість того, щоб обійняти свою маленьку Бернадетту, назвав мене “сестро Марі-Бернар”… дякую  Тобі, Ісусе.
Дякую Тобі за те серце, яке Ти мені дав, таке делікатне і вразливе, і яке переповнив гіркотою…
За те, що мати Жозефіна оголосила, що я ні на що не придатна, дякую…, за сарказм настоятельки, її жорсткий голос, її несправедливість, її іронію, і за хліб приниження… дякую.
За те, що була такою, що мати Тереза могла про мене сказати: “Ніколи ані трохи не поступайтесь їй”…
Дякую за те, що була так привілейована щодо вказування на мої вади, що інші сестри говорили: “Як добре, що я не Бернадетта”.
Дякую, що була Бернадеттою, якій погрожували ув’язненням, тому що бачила Тебе, Мати…, цією Бернадеттою, такою нікчемною і марною, що бачачи її, люди говорили: “То це вона?” Бернадеттою, яку оглядали, як рідкісну тварину.
За це нещасне тіло, яке Ти мені дав, за його гниття, за цю хворобу, пекучу, мов вогонь та дим, за мої спорохнявілі кістки, за потіння і за гарячку, за тупий і гострий біль… дякую Тобі, мій Боже.
І за цю душу, яку мені дав, за пустелю внутрішньої сухості, за Твої ночі і Твої блискавиці, за Твоє мовчання і Твій грім, за усе. За Тебе – і коли був присутній, і коли – ні… дякую Тобі, Ісусе. (пор. РпВ)
 
пропозиція запитань для груп ділення:
 
- як часто, для того, щоб “притягувати Божі благодаті” – стараюся про вдячність та прославлення Бога?
- наскільки боюся невдячності? як її уникаю?
- до чого заохочує мене молитва св. Бернадетти?
 
для медитації: 1 Кор 4, 7; Еф 5, 20
 ► цей текст також у приєднаному файлі: _21.doc
 

 

22. 2013/14
 
Будти дитиною, це вважати, що все є даром, очікувати чудата постійно дякувати (4)
 
Щоб Бог міг постійно звершувати чуда
 
Досвід св. Петра, коли спершу крокує по водах озера, а  потім тоне, показує, яке важливе є тривання в правді.
Це перебування в правді буде готувати тебе на зустріч з Христом.
Христос буде в змозі робити тоді в твоєму житті навіть найбільші чуда, не ризикуючи, що привласниш їх собі та будеш змушений, як св. Петро переживати принизливе “потопання”.  Петро ж тонув на очах інших Апостолів, котрі напевно чули скеровані до нього слова: “Маловіре, чого засумнівався?”
Бог не може робити надзвичайних знаків через твоє посередництво, якщо  не хочеш тривання в правді.
Лише тоді, коли триватимеш в правді, станеш слугою, готовим на прихід Господа та на зустріч з Ним в усіх ситуаціях свого життя. (пор. Зошит № 12)
 
Етапи внутрішнього життя деколи уявляють у вигляді сходинок, що проводять до долу, до «вод смерті», і далі вже вгору. Сходженню вниз товаришують чимраз нові і більші впокорення. Причому спуск на черговий нижчий рівень обумовлений радісним прийняттям впокорень, які зустріли нас на попередньому рівні.
Після проходження цього етапу в очах зовнішнього глядача наступає підняття рівнями догори, що пов’язується із отриманням спеціальних дарів від Святого Духа.
Тоді Бог обдаровує душу особливим чином, і Він сам уносить її догори – до святості, при чому людина, знаходячись в такому стані, сприймає все суб’єктивно інакше. Кожний новий дар Святого Духа відслоняє їй ще повніше її власну неспроможність, нужденність. І вона надалі опускається вниз – її пізнання власної грішності поглиблюється.
На цьому етапі починаємо вочевидь давати свідоцтво життя вірою, водночас добре розуміємо те, що не ми його даємо. Після проходження «вод смерті» людина в очах зовнішнього спостерігача стає якоюсь незвичайною, стає людиною віри і молитви. В її житті стають чимраз більш видимими вчинки віри і вчинки героїчні, які вона вже не приписує собі, навіть більше – в їх світлі ще повніше бачить власну убогість.
У житті святих героїзм цнот стає видимим, бо на певному етапі внутрішнього життя душа обдаровується цнотами, завдяки яким дійсно променіє добром.
Однак це не людина променіє. В людині завжди залишається її слабкість; вона залишається «спадкоємицею» первородного гріха, але на етапі «вод смерті» в ній починає народжуватися місце для Христа.
Це Ісус, який живе в тій людині, схильній до зла, променіє своєю святістю так, що вона може сказати: «Живу вже не я, а живе Христос в мені».
Це Ісус зацікавлює оточення, це Він його перемінює, людина знає, що є тільки грішником і в міру того, як Бог щоразу більше через неї діє, поглиблює її бачення власної грішності.
В думках про себе святий завжди залишається на самому дні, вважає себе найгіршим, а кожне добро, згідно з правдою, приписує Богу.
Молитва такої людини стає молитвою пустих долонь, бо вона знаходиться перед Богом тільки зі своїми гріхами.
Така людина знає, що сама не заслуговує нічого, тому всю свою довіру спрямовує до Божого милосердя. Тоді в ній поглиблюється свідомість, що з Богом може все, але без Бога ні на що не спроможна. І тоді все перестає бути тільки словами. Ця свідомість починає виховувати в ній іншу поставу – поставу віри.
Св. Тереза від Дитятка Ісус говорить, що цю дуже важку дорогу окремих етапів внутрішнього життя можемо подолати «ліфтом», якщо залишимося завжди малими перед Богом і віддамо себе Йому з дитячою довірою.
Безперечно таким «ліфтом» можемо скористатися й тоді, коли цілковито віддамо себе Марії. Хтось, хто тримається руки Божої Матінки, можливо швидко пройде через очищення, яке просто необхідне, щоби ми досвідчили, скільки в нас існує зла і на що ми здатні самі з себе.
Якщо довіришся Марії, швидко дійдеш до пізнання власної нужденності і поєднаєшся з Ісусом. (пор. Зошит № 5)
 
- наскільки гіркий досвід св. Петра допомагає мені уникати пастки привласнювати собі Божі діяння?  
- як “сходженням вниз” розвиваю моє духовне життя?
- як використовую для цього  “«ліфт» Марії”?
 
для медитації: Мт 14, 28-31; Гал 2, 20

► цей текст також у приєднаному файлі: _22.doc 


 

23. 2013/14
 
Будти дитиною, це вважати, що все є даром, очікувати чудата постійно дякувати (5)
 
Подяка Богу є одним з плодів пізнання своїх гріхів. Покора, у своїй сутності - це ставати в правді: вона відкриває перед нами "небуття, з якого ми виникли", краще висвітлює добро, яке ми отримали "від Бога як від першої причини". Таким чином, чим більше вона виводить на світло марність нашої душі - тим більше показує для наших очей величність і безліч Божих дарів, і, більше того, вона заохочує нас бути вдячними Богу, “Всяке добре даяння й усякий досконалий дар згори сходить від Отця світла”.
Це зовсім не один з найменших корисних наслідків, які випливають з наших гріхів. Невдячність - дочка гордовитості, є "повселюдним гріхом, який розливається на всі інші та значно їх збільшує". Вона - наче вітер, який висушує джерело благодаті. Цей гріх можна подолати тільки усвідомлюючи собі свою невірність та порівнюючи з вірністю Божого Милосердя.
Ніщо не може нас настільки понизити перед обличчям Милосердного Бога, як безліч Його добродійств, та ніщо не може нас настільки зменшити перед обличчям Бога Справедливого - як безліч наших беззаконь. Задумаймося: що Він зробив для нас, та що ми зробили проти Нього. Так, як ми заглиблюємося у подробиці наших гріхів – так само докладно роздумуймо про Божі благодаті. Не потрібно турбуватися, що пізнавання дарів, якими наділяє нас Бог, розвиватиме нашу пиху: головне - не упускати з уваги істину, що те, що є в нас добре, не від нас походить. Хіба ж мули менш мляві та вонючі, коли вони несуть цінне устаткування та спеції якогось принца? Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав? Навпаки, оживлене роздумування про отримані благодаті робить нас смиренними, тому, що пізнавання породжує подяку. Однак, коли, помічаємо, що внаслідок усвідомлення благ, які Бог дав нам, починає прокидатися в нас марнославство – надійними ліками проти нього стануть роздуми про нашу невдячність, недосконалість та нікчемність. Якщо нагадаємо собі, що ми робили, коли Бога не було з нами - тоді легко з’ясуємо, що ніщо, що ми зробили, коли Він був з нами, не є нашим ділом. Вповні користаймося та радіймо Божими дарами, але за це віддаваймо славу самому Богу, тому що Він є автором того всього.
Нагадуймо собі наші гріхи і невірності, щоб упокоритись та виправити свою поведінку; нагадуймо блага отримані від Бога - щоб за них дякувати.
Кажи своєму серцю: Моє серце! Не бажай вже більше бути невдячним, віроломним і нешляхетним стосовно цього великого Доброчинця! Хіба ж моя душа не буде підкорятися Богу, Який вчинив так багато чудес благодаті в мені, і для мене? (Тіссот, Cв. Франциск Сальський)
 
- з чого виникає моя подяка Богу: наскільки з “пізнання своїх гріхів” та слабкості?  
- як у моєму житті невдячність “висушує джерело благодаті”? як стараюся опиратися їй?
- наскільки усвідомлення “безлічі добродійств Бога” допомагає мені перебувати перед Ним у смиренності?
- чи/як дотримуюся принципу: “так, як ми заглиблюємося у подробиці наших гріхів – так само докладно роздумуймо про Божі благодаті”?  
 

для медитації: 1 Кор 4, 7; Як 1, 17

► цей текст також у приєднаному файлі: _23.doc  


 

24. 2013/14
 
Істинна смиренність уберігає від гріхів (1)
 
Бог показує більше милосердя, коли уберігає нас від гріха, ніж коли прощає і лікує його наслдки 
 
Коли говоримо «Не введи нас у спокусу», ми просимо Бога, щоб він не дозволив нам стати на дорогу, яка веде до гріха. Цим проханням ми благаємо про Духа розсудливості і сили; ми просимо благодаті чування і витривалості до кінця. (ККЦ, 2863)
 
Таким чином, немає ніякої заслуги в тому, що я не віддалась любові створінь, тому що велике милосердя Доброго Бога уберегло мене від того! Я зрозуміла, що без Нього я б упала так низько, як св. Магдалена; тому повні глибини слова нашого Господа, скеровані до Симона, звучать з великою насолодою у моїй душі… Так, я знаю, що “кому мало прощається, той мало любить”, але я знаю також те, що Ісус пробачив мені більше, ніж св. Магдалині, тому що простив мене заздалегідь, уберігаючи мене від падіння.
Ах! Як я дійсно хотіла б висловити те, що відчуваю! Ось приклад, який хоч трішки пояснити мою думку. Припустімо, що син визначного лікаря спотикнувшись об камінь, падає і внаслідок – перелом руки або ноги. Батько, прибувши негайно, піднімає його з любов'ю, забезпечує його рани найкраще, як уміє. Незабаром, син повністю вилікуваний, виявляє йому свою вдячність. Дитина, безсумнівно, має причину, щоб любити свого батька. Проте, розгляньмо ще одну можливість. Батько, знаючи, що на дорозі, яку має долати його син, знаходиться камінь, поспішно випереджає його і непомітно усуває цей камінь. Син, оточений такою випереджувальною любов’ю, не знаючи про нещастя, від якого його врятував батько, не виявить йому свою подяку і буде любити його менше, ніж якби він був ним вилікуваний. Однак, якщо він взнає, якої небезпеки уникнув – хіба ж не любитиме його тим більше? Тому, я – ця дитина, предмет випереджувальної любові Отця, що послав своє Слово не для того, щоб викупити праведників, але грішників. Він хоче, щоб я любила Його за те, що не тільки простив мені багато, але - ВСЕ. Не чекав, поки почну Його любити більш, ніж св. Магдалена, але хотів, щоб я зрозуміла, що Він полюбив мене випереджувальною любов’ю, а взамін – щоб я любила Його у безум! Не раз я чула, що немає такої чистої душі, яка любила би більше, ніж душа розкаяна. Як я хотіла б спростувати ці слова! (св. Тереза від Дитятка Ісус, Жовтий Зошит)
 
- що допомагає мені з “розсудливістю і силою” розпізнавати, як Бог уберігав та хоче мене уберігати від гріховних падінь?  
- як я переконувався про силу “випереджувальної любові” Небесного Отця?
- до чого заохочує мене свідчення св. Терези?
 
для медитації: Мт 9, 13; Лк 7, 47
► цей текст також у приєднаному файлі: _24.doc

 


 

25. 2013/14 
  
Істинна смиренність уберігає від гріхів (2)
 
 
Обов'язок духовної боротьби
 
Християнин із Христом умирає для гріха задля нового життя.
Треба усвідомити собі велич Божого дару, який даний нам у таїнстві християнського втаємничення, щоб зрозуміти, наскільки гріх є чужим для того, хто «в Христа одягнувся». Св. апостол Іван говорить також: «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає». 
Навернення до Христа, нове народження через Хрещення, дар Святого Духа, Тіло і Кров Христа, прийняті як пожива, зробили нас «святими й бездоганними перед Ним», як і сама Церква, Наречена Христа, є «святою й непорочною перед Ним». Однак нове життя, прийняте в християнському втаємниченні, не усунуло немочі й слабкості людської природи, схильності до гріха, яку Традиція називає похіттю і яка залишається в охрещених, щоб вони утвердили себе в боротьбі за християнське життя за допомогою Христової благодаті. Цією боротьбою є подвиг навернення задля святості і вічного життя, до якого Господь не перестає нас закликати. (пор. ККЦ, 628, 1425н)
 
Боже мій, яким щасливим є внутрішнє царство, коли в ньому володарює любов! Які блаженні сили нашої душі, коли вони слухняні так святому і так мудрому Цареві! Ні, моя дорога кузинко, Він - володарюючи - не дозволяє, щоб замешкали в ній тяжкі гріхи, або навіть прив'язання до найлегших з них. Це правда, що Цар дозволяє їм наближатися до воріт душі, щоб ми вправлялися у чесноті і зміцнювались у боротьбі; дозволяє також, щоб шпигуни, якими є повсякденні гріхи і недоліки, з'являлися тут і там у Його королівстві. Він, однак, допускає те лише для того, щоб показати, що без Нього - ми приречені стати здобиччю всіх наших ворогів. (пор. Тіссот, Св. Франциск Сальський)
 
- як часто нагадую собі про “обов'язок вести духовну боротьбу”? яке місце цієї повинності серед інших моїх зобов’язань?
- заради чого/кого веду внутрішні змагання? наскільки – заради любові до Ісуса-Царя та з уваги на розвиток Його Царства? 
- наскільки “слухняність святому і мудрому Цареві” обираю, як моє головне знаряддя у цій боротьбі? 
 
для медитації: Рим 6, 2.4.6; Кол 2, 12; Еф 5, 26н; Гал 3, 27; 1 Йн 1, 8; Еф 1, 4
 
 ► цей текст також у приєднаному файлі:  _25.doc
 

 
26. 2013/14
 
Істинна смиренність уберігає від гріхів (3)
 
Жити в правді, щоб не грішити
 
Упокорімося. Визнаймо, якщо Бог не буде нашою бронею та щитом, одразу ж зазнаємо атаки різнорідних гріхів. Перебуваймо з Богом, дотримуючись релігійних практик. Нехай це стане нашим головним завданням, усе інше має другорядне значення.
Оскільки довіряємо Богові, можемо перемогти сумнів в моментах, коли важко вберегтися від гріха або коли боїмося, що не зможемо протиставитися спокусі, адже нестаток наших сил не означає браку рішучості, але правдиве визнання власної слабкості. Краще сумніватися у власну здатність протистояти спокусам, аніж бути впевненим у собі і відчувати себе достатньо сильним – за умови мати на дію на те, що завдяки Божій благодаті можемо осягнути те, чого не можемо здобути власними силами. Багато з тих, які обіцяли здійснити чудеса заради Бога, не витримали випробувань; водночас багато з тих, які сумнівалися у власній силі і страхалися, що не зможуть виконати завдання, вчинили чудеса, адже саме почуття власної слабкості спонукало їх шукати допомоги у Бога, пам’ятати, молитися і упокорюватися, щоб не піддатися спокусам.
Якщо хочемо опиратися спокусі й плекаємо міцну надію, що, коли прийде, Бог на наше прохання дасть нам допомогу, отже, навіть коли не відчуваємо у собі достатньо сили і відваги протистояти спокусі – ми не повинні хвилюватися. Не потрібно постійно почуватися сильним та відважним – достатньо мати надію та прагнення стати таким у відповідний час та у потрібному місці. Не потрібно мати спеціальних знаків і відчувати у собі відвагу – вистачить мати надію, що Бог сам допоможе.
Навіть, коли б ми були найдосконалішими людьми на світі, ми ніколи не повинні про це знати, але завжди вважати себе за недосконалих. Ніколи не потрібно перевіряти, чи ми справді недосконалі, адже це не підлягає сумніву. Не можна дивуватися, що ми недосконалі, бо ми не повинні бачити себе іншими чи сумувати з того приводу, що на це не має ліків. Навпаки, ми повинні упокоритися, адже чинячи це - лікуємо наші вади і поволі стаємо кращими. Таким чином ми повинні ставитись до власної недосконалості.
Хоча не можемо звільнити себе від слабкості власної природи, не підлягає жодним сумнівам, що ми повинні робити усе, аби не доходило до гріха у нашому житті.
Чи Бог може бажати зла?
Бог бажає зберегти нас від гріха, навіть від спокус, але для цього необхідне наша належне внутрішнє ставлення.
Молячись словами Господньої Молитви просимо: «І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого». Однак, дуже часто, повторюючи слова цієї молитви, не заглиблюємося в їхній сенс і, так насправді, не дуже у них віримо, що будемо вислуханими. А сам Ісус, навчаючи нас цієї молитви, тим самим дає нам обітницю, що Отець вислухає прохання, які ми до Нього заносимо. Було б чимось парадоксальним просити про щось, чого Бог не вислуховує.
Правдою є, що Бог допускає, щоб спокуси нас мучили, але нам дозволено просити про звільнення від них. Коли б ми ревно молилися про звільнення від спокус – з впевненістю ми були б вислуханими. Однак Бог, Який знає глибину людського серця, яке молиться, часто не може виконати наших прохань, адже просимо Його «тільки устами».
Справжність прохання залежить від нашої покори – від того, чи маючи перед очима власну слабкість і духовну убогість, просимо в поставі євангелічного ptochos, який знає, що в його випадку кожна спокуса, навіть найслабша, може стати занадто важкою до подолання і може привести до гріха. Свідком цього є св. Тереза від Дитятка Ісус: «О! Я знаю – пише вона - що Ісус вважає мене занадто слабкою, щоб виставляти мене на спокуси».
Таким чином, коли євангелічний ptochos просить: «І не введи нас у спокусу», це не повторення завчених слів, але волання з глибини серця – волання, яке Бог не залишить без відповіді.
У ситуаціях, коли незважаючи на наші прохання, будемо піддані спокусам, важливо, щоб, стараючись про активні зречення, вже на далекому передпіллі того гріха, до якого нас може привести спокуса, ми збудили у собі акт каяття та довір’я до Божого милосердя. Завдяки такій внутрішній поставі, здобутий досвід зміг би допомогти нам якнайчастіше довіряти себе Богові.
Так ми повинні використати усі прояви спокус: чи проти чистоти, чи проти віри і надії. Вони показують, що в кожну хвилину можемо засумніватися у всьому і що це може привести навіть до гріха Юди. Таким чином ці спокуси допомагатимуть нам ставати святими. (пор. Зошит № 25)
 
- як “дотримування релігійних практик” допомагає мені перемагати спокуси?
- в яких ситуаціях “почуття власної слабкості”стало знаряддям перемоги?
- як стараюся про “належне внутрішнє ставлення” – щоб Бог міг мене рятувати від гріха? наскільки допомагає мені в цьому Молитва «Отче наш»?
- наскільки важливою є для мене підказка, щоб “старатися про активні зречення - ще на далекому передпіллі того гріха, до якого нас може привести спокуса”?
 
для медитації: Мт 15, 8; Лк 11, 9-13; Як 4, 6-8 
 ► цей текст також у приєднаному файлі: _26.doc 
 

 
27. 2013/14
 
Істинна смиренність уберігає від гріхів (4)
 
Задля покори – використовувати дрібні помилки та недосконалості
 
У річницю обітів, тобто два місяці перед смертю матері Геновефи, я отримала великі благодаті під час реколекцій. Добрий Бог, прагнучи мені показати, що це Він сам керує моєю душею, використав саме цього отця, якого всі крім мене недооцінювали. Моя душа стала, як ніби книгою, в якій отець читав краще за мене… Заохочував мене плисти з розправленими вітрилами по хвилях довіри та любові, які так мене приваблювали, але яким я не насмілювалася довіритись… Сказав мені, що мої гріхи не засмучують Доброго Бога, що, від Його Імені та зі своєї сторони запевняє мене, що Господь Бог дуже з мене задоволений…
О! Яку ж втіху дали мені ці слова!… Я ніколи раніше не чула, що помилки могли б не засмучувати Господа Бога; ці слова підтримки наповнили мене радістю і дозволили мені терпеливо переносити «вигнання» цього життя. У глибині серця я поділяла це переконання: Господь Бог бо є набагато ніжніший за тебе, матінко, а ти, моя дорога мамо, завжди готова пробачити мені кожну дрібну неделікатність... Скільки разів я солодко відчула це на собі!... Жодне напоумлення не здатне так мене вразити, як цей один вияв турботи із твоєї сторони. Така вже у мене натура; страх призводить до відступу, але ведена любов’ю не лише іду, але й біжу вперед… (пор. св. Тереза від Дитятка Ісус, Історія душі)
 
Дуже шкода, що нам не вистачає самого прагнення досконалості, але щоб її осягнути потрібно здобувати досконалість у поті чола і важкою працею. Нажаль, я така недосконала! – Можливо так і є, але не знеохочуйся і не думай, що ти могла б не помилятися, тим паче що це неможливо на цьому світі. Вистачить того, що у них не матимеш уподобання і що вони не будуть перебувати у твоєму серці, тобто: не будеш їх чинити добровільно і не матимеш бажання у них перебувати. Тому живи у мирі і не турбуйся про досконалість, яку так прагнеш осягнути. Достатньо, коли здобудеш її в хвилину смерті. Не будь такою боязкою, сміливо іди Божою дорогою. Твоєю зброєю є віра і нічого не може тобі зашкодити.
Наш Господь допускає, що нас перемагають і упокорюють малі випробування, аби ми знали, що коли подолаємо великі спокуси – ми зробимо це не власними силами, але завдяки Божій допомозі.
На основі листів я дізнався про твої малі падіння та недосконалості, які ні тебе, ні мене не повинні дивувати. Це лише дрібні застереження, які у власних очах повинні утримувати нас у покорі та пильності». (пор. Тіссот, Св. Франциск Сальський)
 
- що мені дало поштовх “плисти з розправленими вітрилами по хвилях довіри та любові” по безоднях внутрішнього життя?
- чиї слова були для мене найбільшою втіхою у духовних змаганнях?
- як я переконувався про найбільшу ніжність Бога до мене, невиправного грішніика?
- наскільки дозволяю, щоб «пиха досконалості» мене мучила? наскільки долаю її істиною: “достатньоне мати уподобання у своїй грішності; достатньо, щоб гріхи не перебували у моєму серці”?
- як часто дякую Богові за те, що, використовуючи мою гріховність, “утримує мене у покорі та пильності”?
 
для медитації: Бут 4, 6н; Іс 49, 15; Ос 11, 3н; 1 Кор 10, 12
 ► цей текст також у приєднаному файлі: _27.doc 
 

 
28. 2013/14
 
Істинна смиренність уберігає від гріхів (5)
 
Задля покори – використовувати пам’ять про колишні гріхи
 
Ніколи не забуваймо, чим ми були, щоб не стати ще гіршими.
Після зникнення духовної гарячки, так як і після тілесної, з’являються різні прикрі прояви, які однак є корисними для одужуючого з багатьох приводів. Перед усім вони допомагають перемогти і усунути залишки збудників, які викликали хворобу, також пригадують нам минуле зло, зроджуючи острах перед поверненням хвороби. Ми знову могли б стати її жертвами через легковажний спосіб життя і коли б згадка про хворобу не тримала нас насторожі аж до цілковитого одужання.
Моя дорога сестро, неодноразово трапляється, що коли нам здається, що ми цілковито звільнилися від давніх недругів, яких ми перемогли, тоді вони повертаються із найменш очікуваної сторони. На жаль, навіть мудрець Соломон, який стільки зробив у молодості, будучи впевненим у величі власних чеснот та свого минулого, зазнав несподіваного нападу ворога, якого найменше мав би страхатися, саме тоді, коли йому здавалося, що він осягнув усе.
З цього отримуємо дві науки: перша, що ніколи не можна довіряти собі і що маємо тривати у святому страсі, постійно просити Бога про допомогу і жити у покірній набожності; наука друга, що наших ворогів можна відігнати, але не знищити. Впродовж певного часу залишать нас у спокої, але пізніше розпочнуть, ще запеклішу війну.
Але, дорога сестро, нехай це тебе не знеохочує. Ці малі потрясіння спускають нас на землю, усвідомлюють нам нашу слабкість і спонукають ще більш охоче прибігати до нашого Опікуна. (пор. Тіссот, Св. Франциск Сальський)
 
- як, для мого духовного розвитку, використовую принцип: “не забуваймо, чим ми були, щоб не стати ще гіршими”? 
- як подолані мною слабксті, “повертаються із найменш очікуваної сторони”? чого вчить мене цей гіркий досвід?
- що найбільш спонукаю мене “охоче прибігати до нашого Опікуна”?
 
для медитації: 1 Хр 17, 7н; Не 13, 26; Сир 37, 13-20 
 ► цей текст також у приєднаному файлі: _28.doc 
 

 
29. 2013/14
 
Істинна смиренність уберігає від гріхів (6)
 
Задля покори – використовувати слушні зауваження
 
Перед усім потрібно мати покірне серце, а воно не стане таким, поки не почнеш бажати, щоб усі тобі наказували. Тоді, коли тобі щось вдалося - маєш добрий настрій; однак, коли не все відбувається так, як ти хочеш, одразу ж обличчя темніє. У таких випадках бачимо відсутність чесноти. Чеснотою є покірно піддатися владі кожного, радіти, коли нам докоряють. Прикрість, яку маєш з цього приводу, виявиться на зовні і оточення вважатиме тебе недосконалою; але в цьому буде велика користь, бо тоді практикуватимеш смирення; а покора не полягає в тому, аби бачити і говорити про безліч своїх помилок, але у відчуванні себе щасливим, коли інші так про тебе думають і говорять.
Якщо ближній іноді паплюжить нас, ми повинні відчувати себе дуже щасливими, бо коли б цього ніхто не робив би, якими ми були б? У цьому є наша користь. (пор. св. Тереза від Дитятка Ісус, Історія душі)
 
Чи знаєте як діяти, коли нам звертають увагу і це стає для нас приводом неспокою? Маємо прийняти це упокорення як смачний плід, прийняти його до серця і дбайливо культивувати.
Якщо у приступі гніву чи нерозважливості мені вирвалися непристойні слова, які ображають Бога і ближнього, буду з усього серця шкодувати, що допустив цей гріх, хвилюватимусь і намагатимусь виправити його найкраще, як умію. Однак, охоче прийму засоромлення та приниження, які мене спіткають з цього приводу. А, якщо б було можливим відокремити одне від іншого, без вагань відкинув би гріх і покірно прийняв приниження.
Навіть коли б ми любили приниження, яке випливає із зла, однак необхідно намагатися зарадити злу, яке спричиняє це приниження дозволеними та відповідними методами, особливо тоді, коли воно є важким. Якщо матиму на обличчі виразку, буду намагатися її вилікувати, але не з того приводу, що вона приносить мені упокорення. (пор. Тіссот, Св. Франциск Сальський)
 
- часто просимо Серце Ісуса: “вчини моє серце подібним до Твого”; якими способами Господь виконує це моє прохання? наскільки згідно слів св. Терези?
- що роблю із “смачним плодом упокорення”?  
- як часто згадую слова, що Бог не хоче зла – але може захотіти його наслідків? до чого вони мене спонукають?
 
для медитації: Пс 119, 71; Лк 15, 11-32
 ► цей текст також у приєднаному файлі: _29.doc 
 

 
30. 2013/14
 
Істинна смиренність уберігає від гріхів (7)
 
Використовувати для покори безпідставні звинувачення
 
Бажаю охоче приймати зауваження, якщо вони є слушними – я сказала їй – приймаю їх тоді, коли помилилася, але не можу стерпіти зауваження, коли я в порядку.
«Що до мене – відповіла – усе навпаки. Бажаю бути несправедливо оскарженою, бо, коли сумління мені не докоряє, довіряю це Богові з радістю; потім упокорююся, коли думаю, що можу зробити те, у чому мене звинувачують». (св. Тереза від Дитятка Ісус, Поради та спогади)
 
Відчуваю себе погордженою і обурююсь - так само чинять павичі і мавпи. Погорджена і радію – так поступали Апостоли. (пор. Тіссот, Св. Франциск Сальський)
 
У звільненні від прагнення величі нам можуть допомогти скеровані на нашу адресу різного роду оскарження.
Якщо ці оскарження слушні, вони нам нагадують про наше зло і оберігають від стану, коли ми не помічаємо його в собі. Неслушні різнорідні оскарження повинні давати уяву, що в нашому житті могло би статися, якщо би Господь нас від цього не оберіг. Тому тішся, принаймні бажай тішитися, коли ти неслушно оскаржений. Це поможе в очищеннях, а може завдяки цьому будеш звільнений від нав’язливих спокус проти чистоти. (пор. Зошит № 5)
 
- наскільки принцип св. Терези: “упокорююся, коли думаю, що можу зробити те, у чому мене безпідставно звинувачують” допомагає мені утримувати рівновагу у духовному житті?
- як «долаю дорогу» від “погордженна” до “радості Апостолів”?  
- які позитивні наслідки безпідставних звинувачень помічаю у своєму житті?
 
для медитації: Ді 5, 40нн; Як 4, 10
   ► цей текст також у приєднаному файлі: _30.doc 

 


 

31. 2013/14
 
Істинна смиренність уберігає від гріхів (8)
 
Задля нашої покори – використовувати гріхи і падіння інших
 
Можливим є, в рамках активного зречення, повніше пізнавати власну духовну марність – коли стикаємось зі злом інших людей.
Зіткнення із гріхом інших могло б у нас формувати покору, якщо б ми могли признатися до того, що і ми здатні на таке зло. Тому, було б добре, приписувати собі те зло, в якому засуджуємо інших та оскаржувати в ньому перед Богом самих себе.
Коли бачимо гріхи та падіння інших, в рамках певного активного упокорення, ми повинні говорити собі: саме таке є і в мене; навіть більше – це я набагато гірший від тих людей, гріхи яких є явними. І, хоча у цей момент я не чиню такого зла, але це тільки завдяки тому, що Бог мене від цього уберігає.
В такому випадку, гріхи та помилки інших ставали б для нас відкритою книгою, яка вказує на те, що діялося б у нашому житті, коли б від багатьох форм зла ми не були б збережені.
Св. Тереза від Дитятка Ісус писала про себе: “Я усвідомлювала собі, що без Нього я впала би так низько як св. Магдалина. Я знаю, що «той, кому мало прощено, мало ЛЮБИТЬ», але знаю і те, що Ісус простив мені більше, ніж св. Магдалині, адже пробасив мені заздалегіль - утримуючи мене від падінь”.
Отже, якщо гріх, свідками якого ми стали, ще не виявився у нашому житті, то ми повинні визнати, що так сталося завдяки Божому милосердю і що ми без сумніву марнуємо набагато більше благодатей, ніж ті яких так гостро критикуємо.
Для того, щоб практикувати таке активне відречення, у сьогоднішньому світі маємо виняткову можливість, адже безпосередньо або через засоби масової інформації, майже безперервно. (пор. Зошит № 25)
 
- як часто користуюсь цим духовним «дзеркалом»: “приписувати собі те зло, в якому засуджую інших та оскаржувати в ньому перед Богом самого себе”?
- що допомагає мені зазирати у цю “відкриту книгу моїх гріхів”?
- до яких дій спонукає мене свідчення св. Терези?  
- які використовую інформації ЗМІ для мого духовного формування?
 
для медитації: Мт 21, 31н;  Лк 7, 47
 ► цей текст також у приєднаному файлі:  _31.doc
 

 
32. 2013/14
 
Істинна смиренність уберігає від гріхів (9)
 
Задля покори – використовувати свідомість, що Бог уберігає нас від гріхів
 
Я пережила генеральну сповідь, ніколи ще цього не робила; після сповіді о. Пішон сказав мені дуже утішливі слова, які від моменту, коли їх почула бринять у моїй душі:
«Перед обличчям Доброго Бога, Найсвятішої Діви і всіх святих ЗАСВІДЧУЮ, ЩО ТИ НІКОЛИ НЕ ВЧИНИЛА ЖОДНОГО СМЕРТЕЛЬНОГО ГРІХА». Після чого додав: «Подякуй Доброму Богові за те, що зробив для тебе, бо, коли б тебе залишив, замість того, щоб стати маленьким ангелом ти стала би малим дияволом». Ах! Мені не було важко у це повірити, бо відчувала свою слабкість та недосконалість, тому моє серце наповнила вдячність. (св. Тереза від Дитятка Ісус, Історія душі)
 
Св. Тереза від Дитятка Ісус казала, що Бог нам також пробачає багато гріхів наперед, що від багатьох гріхів постійно нас оберігає – міццю Христової Жертви. Можна прийняти, що Ісус пробачаючи нам гріхи, від яких нас зберіг, пробачає нам в тому самому жесті – жесті, коли бере нас на руки.
Коли дякуємо за те, що ми збережені від гріхів міццю Христової Жертви, користуємося з цієї особливої благодаті пробачаючої любові Бога.
Отже, ми повинні дякувати Богу не тільки за те, що пробачає нам скоєні гріхи, але й за те, що від багатьох гріхів нас зберігає. Коли б цього не робив, ми б напевно їх вчинили. Без Божої опіки ми могли б вчинити всі можливі гріхи. Тож Ісус каже: “Без Мене ж ви нічого чинити не можете”.
Пунктом виходу до такої вдячності буде віра в Його любов, віра в те, що Він, Добрий Пастир, бере в свої обійми грішника, який навертається, щоб показати йому свою найбільшу любов – милосердну любов. (пор. Зошит № 3)
 
- наскільки Слова Ісуса: “Без Мене ж ви нічого чинити не можете” важливі для мене? як мені допомагають триматися Його присутності та Благодаті?
- на якій дорозі я знаходив «безпечну» вдячність – яка не роздула в мені гордовитості, а упокоренням - посилила в моєму житті Боже діяння?
- як, для перебуванні у Божій Святості, використовую “міць Христової Жертви”, яка відкривається для мене у Євхаристії?
 
для медитації: Йн 15, 4н; Євр 12, 18-24
► цей текст також у приєднаному файлі:  _32.doc  
 

 
33. 2013/14
 
Зустріч із Милосердям дає здатність жити милосердям (1)
 
Приймати любов означає: ставатися її посудом для інших
Любов до ближнього - як плід вдячності за отримане Милосердя
 
Любов агапе, яка сходить до тебе згори, від Бога, і яку ти приймаєш через віру, не може бути замкненою у тобі. Любов як добро мусить розливатись, мусить бути передавана. Агапе – це Христос, який живе в тобі і який через тебе і в тобі хоче кохати інших. Людина, обдарована любов’ю агапе – безкорисливою любов’ю – сама починає любити, а точніше кажучи, Христос в ній починає любити інших. Агапе є любов’ю не стільки емоційною, скільки любов’ю волі, яка хоче обдаровувати добром. Створені нею міжособистісні зв’язки здатні пережити навіть саму смерть. Неважливо, якою є та друга людина – бридкою чи привабливою, приємною чи неприємною, повною вад та гріхів чи теж ні. Важливо, що любов хоче її кохати, щоб вона могла ставати кращою. Любов агапе, яка зростає в тобі внаслідок сходження у твоє серце Христа, часто проявляється в дрібницях, в жестах, поглядах. Дуже важливо, щоб ти цю любов роздавав в теплоті свого погляду, в прихильності, в захваті, в постійному зичливому прийманні іншої людини.
Одним з покровителів таїнства навернення є Закхей. Коли згадуємо цього предивного персонажа, повстає в нашій пам’яті, як контраст, особа багатого юнака. Багатому юнакові, як людині дуже “порядній”, мабуть було важко розкаятись. Адже він дотримувався усіх заповідей Декалогу, тож чому мав бути розкаяний. А Ісус сказав, що такій людині буде дуже трудно увійти в Небесне Царство. Він не побачив в собі найбільшого зла, того, як сильно був прив’язаний до багатств і положення, а також того, що не вибрав Бога до кінця. Йому здавалось, що, якщо він дотримується Десяти заповідей, він “в порядку” перед Богом. Не знаємо, що сталось з ним згодом, але той, такий явний біль Ісуса після його відходу показує, як негаразд було з його духовним станом.
Поряд з тим “порядним” юнаком Євангеліє подає нам своєрідний екстремальний випадок – негідника і розбійника – Закхея. Можна ужити таких різких окреслень, бо Закхей, голова митарів, тобто колабораціоністів і злодіїв, справді був людиною, гідною жалю як в очах власних, так і оточення. Коли цей великий грішник зустрівся з милосердним поглядом Ісуса, щось в ньому здригнулось – і потім та його незвичайна реакція: “Господи, ось половину майна свого даю вбогим, а коли чимсь когось і покривдив, поверну вчетверо”. Хто б з нас зміг би віддати половину майна вбогим, а кривди винагородити вчетверо? Є в цьому своєрідне божевілля щедрості розкаяного грішника, який відкрив, що його люблять. Закхей дійсно збожеволів від здивування і радості. Ісус звернувся до “порядного” юнака з заохоченням, щоб той віддав своє багатство, але Закхею не казав нічого, він сам це зробив, без заохочень. Таким чином, маємо “порядну” людину, яка не відповіла на “погляд з любов’ю” і відійшла смутна, і маємо ватажка злодіїв, який виявився таким вразливим на любов Бога.
Бічні канделябри, які можна побачити в багатьох костьолах називаються від імені Закхея – “закхейками”. Їх символіка дуже глибока. Вона має нагадувати нам ту незвиклу подію, коли Ісус, замість того, щоб зайти на обід до когось порядного, такого хоча б, як той багатий юнак, сказав ватажку злодіїв: “Закхею, притьмом злізай, бо я сьогодні маю бути в твоїм домі”. В тих часах прийти до когось у гості означало увійти з тим кимось у певну духовну комунію. Це не був просто звичайний візит на обід чи прийом. Не йшлось про те, аби щось спожити, але щоб увійти з кимось в особливий, інтимний контакт. Ісус обрав Закхея, аби увійти з ним в особову комунію, саме з ним. Приходячи у дім, мабуть найбільшого злодія Єрихону, однією лиш своєю присутністю Він здійснив освячення цього дому. Дом Закхея став завдяки цьому ніби храмом і святинею. Ми може іноді хотіли б сказати Ісусу: “Господи Ісусе, який в Тебе поганий смак, якщо Ти обираєш собі святинею дім і серце злодія” Але таким є Бог – божевільним в своій любові до людини. Ісус прийшов до Закхея, щоб принести спасіння його дому. Дому, це означає не лише Закхею, його родині, але й тим усім, які до нього приходили і сідали разом з ним за стіл, а отже, подібним до нього митарям і грішникам. Ісус прийшов, щоб творити з ними комунію, щоб прийняти їх до цієї освяченої собою святині. Серце Закхея стало святинею Бога, бо це було дійсно розкаяне серце. Бо тільки з розкаяного серця Ісус може зробити свій справжній храм. (пор. РпВ)
 
- яким чином “розливаю, передавю” отримане Милосердя? яким людям?
- що закриває мене, стримує бажання ділитися Милосердною любов’ю з іншими? що допомагає мені долати такі спокуси?
 
для медитації:  Мт 5, 7; Лк 15, 11-32; Лк 19, 8; 2 Кор 1, 2-5, Кол 3, 12-15; 1 Йн 3, 16; 1 Йн 4, 11. 16
 
► цей текст також у приєднаному файлі: _33.doc 
 

 
34. 2013/14
 
Зустріч із Милосердям дає здатність жити милосердям (2)
 
Для того, щоб любити, потрібно у свою вбогість прийняти любов Христа
 
За християнською традицією, Старий Закон святий, духовний і добрий, навіть якщо ще недосконалий. Як вихователь, він вказує на те, що слід робити, але не дає від себе сили, благодаті Святого Духа, щоб це сповнити. Через гріх, якого він не може усунути, він залишається законом неволі.
Новий Закон - це благодать Святого Духа, яку дано через віру в Христа. Він діє через любов і вживає Господнє слово з «Нагірної Проповіді», щоб навчити нас того, що треба робити, і святі таїнства, щоб дати нам благодать виконувати ці приписи.
Обновляє корінь вчинків - серце, де людина вибирає між чистим і нечистим, де формується віра, надія і любов, а з ними - й інші чесноти.
Новий Закон названо Законом Любові, бо він спонукає до дії більше через любов, яку вливає Дух Святий, ніж через страх; він є Законом Благодаті, бо дає силу благодаті, щоб діяти через віру і святі таїнства; Законом Свободи. (пор. ККЦ 1963, 1966, 1968, 1972)
 
Прийняти Царство Боже, як дитина, - це спробувати дивитися на світ та інших людей і на самого себе так, як дивиться наш Отець небесний і так, як дивиться Марія.
Про це, як дивиться на нас Бог, говорить між іншим, звертання Ісуса Христа до апостолів під час Останньої Вечері: “Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви”.
Бог завжди дивиться на нас і на цей світ з любов'ю.
Ісус, говорячи про свою любов до учнів, кличе їх, щоб любили своїх ближніх так, як Він, Ісус, їх полюбив.
Не вистачить любити ближнього, як себе самого.
Маємо любити Його так, як любить Бог.
Це правда, що нам дуже важко любити ближнього, як самого себе. Тому звертання до нас Ісуса Христа, щоб ми любили інших так, як їх любить Бог, це може здатися чимось цілком нереальним.
Чи можливо виконати це завдання?
- Немає аж речей неможливих для євангелічної дитини.
Вона, вдивляючись у свого Отця, дивиться на світ так, як дивиться Отець, і любить на взірець Отця. (пор. Зошит № 1)
 
Люблячи Христа і відкриваючись на Нього, відкриваючись на Божу агапе, яка сходить на тебе, ти дозволяєш Йому любити тебе, а через тебе – інших. Твоє відкривання на це сходження Христа до тебе, чи в святих таїнствах, чи в молитві, дозволяє тобі любити інших. Ти настільки можеш давати Христа іншим, наскільки приймаєш Його, наскільки дозволяєш Йому огорнути тебе собою. Кохати іншу людину – це уділяти їй Христа.
Ти мусиш піддати під сумнів свою любов, мусиш стати в правді і запитати, чи дійсно ти любиш.
Ти настільки любиш свого чоловіка, сина, дочку, батьків, близьких тобі осіб чи більш чужих, наскільки сам навертаєшся до Бога, наскільки прямуєш до святості і дозволяєш, щоб вже не ти жив, але жив в тобі Христос. Він, який є Єдиною Любов’ю та Єдиним Добром, прагне безгранично любити нас і постійно шукає душі, на які міг би розливати безмір своєї любові. Не можна любити людину, не люблячи Бога. Так насправді іншу людину люблять лише святі, ті, що в повноті відкрились на Христа, в яких Христос може в повноті жити і кохати.
Без життя в правді не можна говорити про любов в надприродному сенсі. Бо ця любов є любов’ю самого Христа в нас, а Він живе в нас настільки, наскільки ми, бачачи себе в правді, тобто пізнаючи свою слабкість, закликаємо Його, наскільки хочемо, щоб Він сам був нашим життям. Людина сама нездатна до надприродного добра. Церква не говорить, що людська природа є зіпсована, проте ми повинні мати свідомість, що ми сами нездатні до надприродного добра, що ми нездатні любити. Ми самі не в змозі відповісти на той, надзвичайно важкий для нас Божий заклик, особливо заклик любити ближнього, який часом вимагає від нас попросту героїзму.
Якщо ти живеш в правді і визнаєш, що без Христа нічого не можеш, то ти мовби прикликаєш Його: Прийди і живи в мені. – І тільки тоді Христос приходить.
Щоб не приписувати собі дій Христа, намагайся як можливо частіше говорити: Це завдяки Тобі, Христе, я є собою; завдяки Тобі моя друга половинка така чарівна, завдяки Тобі люди, яких я зустрічаю, такі добрі. Це буде проявом покори. Все, що чарує мене в іншій людині, є і Христове, і одночасно цієї людини. Коли б ми вважали, що той, хто чарує нас надприродним добром, такий гідний подиву сам по собі, ми би піддались омані. Кожний з нас колись переконається, який він дуже слабкий і грішний. Тимчасом Христос саме з нас, з тебе хоче створити шедевр, який буде зачаровувати інших, і ти тоді будеш чимраз більше ставати собою, а водночас в тобі зростатиме Христос. (пор. РпВ)
 
- що є рушійною силою моїх християнських дій: “любов, яку вливає Дух Святий, чи страх”?
- як я переконувався, що мої найближчі потребують чогось більшого, як тільки моє до них гарне ставлення?
- як стараюся передавати їм Найбільше Добро - Любов Христа?
 
для медитації: Мт 15, 18н; Мт 18, 3; Йн 13, 34; Рим 7, 12. 14. 16; Гал З, 24; Як. 1,25; 2, 12
 
► цей текст також у приєднаному файлі:  _34.doc 
 

 
35. 2013/14
 
Зустріч із Милосердям дає здатність жити милосердям (3)
 
Убогий духом нахиляється над матеріальною злиденністю
 
«Дай нам»: це прекрасна є довіра дітей, які чекають усього від Отця. «Він велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних»; Він дає всьому живому «у свій час поживу». Ісус навчає нас цього прохання: воно воістину прославляє Отця, бо ми визнаємо, наскільки Він добрий, понад усяку доброту.
«Дай нам» є також вираженням Союзу: ми належимо Йому, а Він - нам, Він - для нас. Проте, це слово «ми» визнає Його також Отцем усіх людей і ми молимось до Нього за всіх людей, з урахуванням їх потреб і страждань.
Йдеться про «наш» хліб, «один» для «багатьох». Убозтво Блаженств - це чеснота вміння ділитись: заклик до цієї вбогості - заклик передавати Іншим матеріальні й духовні блага й ділитись ними, не з примусу, а з любові, щоб багатство одних допомагало іншим, що перебувають у потребі. (пор. ККЦ 2828н, 2831, 2833)
 
Діла милосердя є ділами практичної любові, через які ми йдемо на допомогу ближньому в Його тілесних та духовних потреба. Навчати, радити, втішати, підтримувати на дусі - це є діла милосердя для душі, як і прощати та виявляти терпіння. Діла милосердя для тіла полягають насамперед у тому, щоб дати їсти голодним, прийняти безпритульного, вдягнути нагого, відвідати хворого і в'язня, поховати померлих. Серед цих учинків милостиня, дана вбогому, є одним із головних свідчень братерської любові; це виконання справедливості, яке Богові угодне.
«У численних своїх формах - матеріальні нестатки, несправедливе гноблення, фізична чи психічна недуга і, нарешті, смерть - людські біди є явною ознакою вродженого стану слабкості, у якому людина перебуває від часу первородного гріха, а також ознакою потреби в спасінні. Тому ці біди викликали співчуття в Христа-Спасителя, Який бажав узяти на Себе гріх й «уподібнити Себе до найменших з-поміж Своїх братів». Тому ті, кого гнітить нужда, є предметом особливої любові з боку Церкви, яка від початку, незважаючи на гріхи багатьох своїх членів, не переставала працювати над тим, щоб їм допомогти, їх захистити і визволити. Вона чинила це через численні доброчинні справи, необхідні завжди і скрізь». (пор. ККЦ 2447н)
 
- наскільки мої відносини з Богом відкривають мене на “всіх людей - з урахуванням їх потреб і страждань”? що сприяє цьому? 
- як часто згадую про «вчинки милосердя для тіла»? чи дійсно слова Ісуса про Його другий прихід (Мт 25, 31-46) є для мене дороговказом на дорозі до Неба?
- наскільки мої професійні обов’язки виконую як служіння потребуючим?
 
для медитації: Тов 4, 5-11; Сир 17, 22; Пс 104,27; Іс 58, 6-7; Мт 5, 45; Мт. 6, 2-4; Мт 25, 31-46; 2 Кор 8, 1-15;  Євр 13, 3
► цей текст також у приєднаному файлі: _35.doc 
 

 
36. 2013/14
 
Марія даром Божого Милосердя (1)
 
Знаряддя любові Отця - Мати подарована Божим дітям
 
Йоан, син Зеведея, апостол і євангеліст, почув слова, які пролунали з висоти хреста: “Ось, Мати твоя”. Проте, перед тим, Христос сказав своїй Матері: “Жінко, ось син Твій”. Це був дивовижний заповіт.
Христос, залишаючи цей світ, дав своїй Матері людину, людську істоту, щоб стала для неї як син: Йоана. Його Їй довірив. В результаті цього ввірення Марія стала матір'ю Йоана. Матір Бога стала матір’ю людини.
З тієї години Йоан “взяв Її до себе” і став земним охоронцем Матері свого Учителя; сини бо мають право і обов'язок піклуватися про своїх матерів. Йоан, згідно з волею Христа, став сином Божої Матері. А у ньому – кожна людська істота стала Її дитиною.
З моменту, коли помираючий на хресті Ісус сказав Йоанові: “Ось, Мати твоя”, з моменту, коли “учень взяв Її до себе”, в історії реалізується незміренне духовне материнство Марії. Материнство Марії свій початок має в материнській турботі про Христа. У Христі, біля підніжжя хреста, Вона прийняла Йоана, - а в Йоанові у повній мірі прийняла всіх нас. Марія огортає нас з особливим піклуванням у Святому Духові. Тому, духовне материнство Марії є участю в силі Святого Духа, Який дає Життя. (пор. ЙП ІІ, Фатіма, 13.05.1982)
 
Слова: “Жінко, ось син Твій”, означають, що відтоді Марія кохатиме всіх людей так, як кохала свого Сина як людину. Від цього часу Її дитя – це не лише Ісус. Є ним також вказаний св.Йоан і відтоді Її діти – усі люди.
Якщо дана нам за Матір Марія  носила свого єдиного Сина на руках, “носить також і нас”.
Отже, скеровані до Неї слова: “Жінко, ось син Твій” можна пояснювати так: Моя Мамо, від сьогодні опікуватимешся всіма людьми і усіх будеш “носити на руках як своїх дітей, так, як носила Мене”. Слова ж скеровані до Йоана: “Ось Матір твоя”, можуть означати: Йоане, від сьогодні маєш особливе право на користування привілеєм дитини Марії – на те, щоб “залишатись в обіймах Моєї і твоєї Матері”.
Коли дивишся на зображення Божої Матері, можеш кожного разу нагадувати собі, що так, як Ісус є на Її руках, так само – без жодного перебільшення – і ти.
Як син, маєш право до таких взаємин з Марією, які існували поміж Нею і Ісусом в Його людській природі. Ти названий син, але силою завіту з хреста маєш усі привілеї справжнього Сина.
Пізнаючи любов Марії, пізнаєш, як сильно кохає тебе Бог, бо це Він через Неї виявляє тобі свою любов.
Марія є Тією, котра є посередницею в переказуванні любові Бога. (пор. Зошит № 14)
 
- як часто повертаюся до «Заповіту з Хреста»? чому?
- як Святий Дух приводив мене до глибшого розуміння цього фрагменту Євангелія?
- до чого спонукають мене слова: “маєш право до таких взаємин з Марією, які існували поміж Нею і Ісусом в Його людській природі”? як використовую цю можливість? 
 
для медитації: Йн 19,25нн
► цей текст також у приєднаному файлі:  _36.doc 
 

 
37. 2013/14
 
Марія даром Божого Милосердя (2)
 
В обіймах Марії – визнати правду про гріх та не знеохочуватися слабкістю
 
Марія не випускає тебе зі своїх рук також і тоді, коли грішиш. Інакше гріх міг би стати для тебе неминучою катастрофою. Віра в “перебування на Її руках” діє так, що тобі легше встати і повернутись до життя в благодаті, що один твій гріх не тягне за собою лавину наступних.
Руки Божої Матері – це те виняткове місце, на котрому після кожного гріха можеш відродитись.
“На Її руках” легше пізнавати свою слабкість і те, що ти сам не здатний наслідувати Христа.
 
Звісно, мусиш пам’ятати, що коли грішиш, Марія дуже важко переживає спричинені твоїм гріхом муки Христа. Коли знущаєшся над власною гідністю і ображаєш Бога, котрий так нескінченно полюбив тебе, коли зневажаєш Його любов, Їй це мусить невимовно боліти. Проте, попри великі страждання, Вона не випускає тебе зі своїх рук. Коли б залишила тебе в цей час собі самому, пропав би. 
Йоан отримав цю невимовну благодать в час, коли майбутнє постало перед ним в найбільш темних барвах, коли здавалось, що все вмирає. Якщо колись все в тебе полетить шкереберть, це буде знаком того, що маєш будувати ще більшу спільність життя з Марією, твоєю духовною Матір’ю.  (пор. Зошит № 14)
 
Божа дитина, котра віддалась Марії особливим чином, повинна користуватись даром її материнської присутності як найчастіше. Інакше справді застрягнеш десь у заростях. В кожній важкій ситуації намагайся благати Марію: ” Маріє, Ти знаєш, що я, Твоя дитина, не в стані власними силами бути вірною Богу, що не в стані не думати по-людськи. Тому прошу Тебе про порятунок. Допоможи мені звільнитись від такого мислення і від моїх власних планів. Ти сама керуй човником мого життя, котрий пливе рікою Божої волі”.
Якщо будеш приймати таку поставу і, позбуваючись власних концепції, будеш виходити назустріч Божого діянню, Марія кожного разу, коли застрягнеш на мілині, візьме твій човник у свої руки і Сама помістить його у центрі головної течії.
А оскільки “кора ” увесь час випадає з головної течії, тому також і твоє благання мусить бути як можливо найчастішим. Тоді кожне твоє падіння буде закінчуватись вставанням.
Вона сама буде тебе піднімати, бо такою є роль матері.
В твоєму житті може бути багато падінь, але тоді вони будуть маленькі. Свята Тереза від Дитя Ісуса казала, що падала дуже часто, але ні були то небезпечні падіння. Випадало лише з головної течії Божої волі, однак перенесена Марією, одразу верталась. Подібно у твоєму житті може бути тільки наче відхилення від головної течії на течію більш повільну, а не зупинка у зарості.
Бог послуговується Марією, щоб зробити нас підданими на діяння Святого Духа. Потрібно, щоб скорився її, щоб як найчастіше просив аби вона сама керувала твоїм життям – згідно з Божим задумом, пов’язаним з її особливою місією. (пор. Зошит № 14)
 
- як Марія допомагає мені, щоб “один мій гріх не тягнув за собою лавину наступних”?
- коли помічаю, що “Марія дуже важко переживає спричинені моїм гріхом муки Христа”?
- коли те, що “полетіло шкереберть, допомогло мені будувати ще більшу спільність життя з Марією”?
- як користуюся даром Її материнської присутності тоді, коли охоплює мене маразм, нехіть та байдужість?
 
для медитації:  Лк 11, 27н; Йн 19,25нн
 ► цей текст також у приєднаному файлі:  _37.doc 
 

 

Причіплений файлРозмір
_26.doc32 КБ
_27.doc28 КБ
_28.doc24.5 КБ
_29.doc26 КБ
_30.doc24.5 КБ
_31.doc26 КБ
_32.doc25.5 КБ
_33.doc33 КБ
_34.doc33 КБ
_35.doc28 КБ
_36.doc28 КБ
_37.doc28.5 КБ
Ваш голос: Немає Оцінено (742 голосів)