14. ІІ. Гордовитість - смертельний ворог духовного життя (3)
Символіка Мертвого Моря
Залиття Благодатями
Про чітке відокремлення того, що в нас людське від того, що Боже - говорять слова св. Терези від Дитятка Ісус: “старайся визнавати, що ти сам від себе ніщо, а водночас очікуй усього від Бога”. Для цього можуть нам допомагати певні візуалізації, які у певній мірі віддзеркалюють правду про нас.
Таким промовистим образом нашої ницості, а водночас невтомного діяння Божої благодаті в нашому житті, є образ Мертвого Моря та річки Йордан, яка несе до нього свої води.
Мертве Море - це море без життя. Мертвота - характерна його риса. Вода, яка в ньому - засолена майже у 8 разів більше, як вода світового океану. Атмосфера навколо нього також пригнічує: понура, наче цвинтарна, на узбіччі гір, які навколо нього немає слідів життя. Все описане геологічними дослідженнями. Також факт, що у Мертве море щодня потрапляє майже 6,5 мільйона тонн води річки Йордан. Пам’ятаємо, що на одному із своїх відрізків Йордан протікає крізь озеро Генезарет повне риби. Отже, Йордан несе з собою ціле багатство життя. Проте, коли вода цієї річки потрапляє у Мертве Море - все гине…
Річка Йордан є відображенням безмірних Божих Благодатей, які ми постійно отримуємо від Бога, особливо завдяки участі у Тайні Євхаристії. Варто усвідомити собі: по всьому світу тисячі священиків звершують Святу Тайну Євхаристії і у кожну мить десь у якомусь храмі Христос приходить на вівтар. Людство все наново залите Благодатями Пресвятої Жертви, яка таким чином поновлюється. Ми все наново занурені у безмір Благодатей, які мали би нас оживляти й поглиблювати наше внутрішнє життя.
У цьому контексті помічаємо, нашу духовну марність: наскільки вона жахлива… Чому ефективність так численних Благодатей, які нам дані, така мізерна, майже нульова?
Причиною є наша духовна пиха, яка убиває в нас Надприродне Життя - на подобу того, як сіль Мертвого Моря убиває всі живі істоти, які до нього потрапляють. (пор. Зошит № 2)
пропозиція запитань для груп ділення:
- як часто думаю про “безмірБлагодатей, які постійно отримую від Бога”?
- чи так переживаю участь в Євхаристії: як залиття Благодатями Доброго Бога? які з них помічаю? як за них дякую?
- що оживлюється в мені внаслідок спілкування з Богом в Тайні Євхаристії?
- як часто хвилює мене мізерна ефективність цього спілкування?
- що роблю з проявами духовної пихи, яка таким чином стає явною?
- як констатація вище згаданих фактів допомагає мені у “відокремленні того, що в мене людське від того, що Боже”?
для медитації: Мт 22, 21; Еф 2, 4н; Як 4, 6
13. ІІ. Гордовитість - смертельний ворог духовного життя (2)
Коли розпочинаємо крокувати дорогою до святості, можемо помітити у нашому внутрішньому житті, як переплітаються, як переміщуються дві протилежні реальності: багатство діяння Божої Благодаті та безмір нашої людської марності. На цьому етапі практично постійно собі приписуємо те, що Бог здійснює в нашому житті.
Таке в нас відбувається тому, що не помічаємо, наскільки суттєво діяння Боже у нас відрізняється від того, що ми самі від себе робимо своїми силами. Буває і так, що ми настільки сильно споглядаємо це Божий діяння - що майже зовсім не помічаємо зла, яке в нас.
Лише згодом, коли відбуватиметься поглиблення духовного життя, почнемо, завдяки особливим діянням Божого світла, поступово розмежовувати ці дві реальності, які взаємно пронизуються.
Процес такого відокремлення - коли виразно починаємо помічати: як свою людську марність, так діяння Бога в нас - на початку стосується лише деяких сфер нашого життя; лиш пізніше поступово поширюється на всі інші. (пор. Зошит № 2)
пропозиція запитань для груп ділення:
- що роблю, коли констатую,що “постійно собі приписуємо те, що Бог здійснює в моєму житті”?
- скільки зусиль розуму та волі прикладаю для того, щоб розмежовувати: що є моїм, а що Божим діянням?
- як «дихаю вдячністю» Богові за Його діяння в мені? а може: «задихаюся» її браком?...
- як часто використовую Євангельський «антидепресант»: у моменти знеохоти собою - згадувати конкретні прояви діяння Доброго Бога в моїй біографії?
для медитації: 1 Кор 4, 7; Од 3, 17
12. ІІ. Гордовитість - смертельний ворог духовного життя (1)
Коментар до фрагменту книги Єзикиїла (Єз 28, 12-17) пояснює, що християнська традиція у цьому тексті вбачала символ падіння сатани. Великий херувим перед своїм падінням був відбитком досконалості Бога. Був посудом незрівнянно красивим і повним мудрості. Утім, його досконалість не мала джерела в ньому самому, але походила від Бога, тому що Бог це вибране начиння наповнював Собою. Проте, коли великий херувим почав приписувати собі цю Божу красу і досконалість - його серце стало гордовитим і тоді Бог «кинув його на землю».
Посуд ніколи не стане Богом. Навіть тоді, коли він Богом наповнений до краю та перемінений - ніколи не може е забувати що є лише посудом.
На початковому етапі шляху до святості у нашому внутрішньому житті можемо побачити змішування двох протилежних реальностей: щедрості діяння Божої благодаті та безміру нашої людської марності. На цьому етапі ми регулярно приписуємо собі те, що Бог робить через нас.
Таке відбувається тому, що не помічаємо, як діяння Боже в нашому житті відокремлюється від того, що ми самі від себе робимо. Іноді ми так у це Боже діяння вдивляємося, що майже зовсім не помічаємо свого зла. Лише тоді, коли починаємо розвиватися у внутрішньому житті, починаємо, завдяки особливому Божому світлу, поступово відокремлювати ці дві реальності, які так сильно взаємно проникаються.
Процес такого розділення, коли сильно стає для нас явним бачення нашої марності а водночас діяння Бога в нас - проникає на початку лише у деякі сфери нашого життя; лиш пізніше поступово огортає та проникає інші. (пор. Зошит № 2)
пропозиція запитань для груп ділення:
- які мої позитивні риси? що роблю для того, щоб помічати в них відбиток Божої досконалості?
- з якою ревністю приписую Богові добро, яке в мені? наскільки вважаю це одним з найважливіших моїх перед Богом обов’язків?
- до чого довело мене наївне не-відокремлювання діяння Божого від мого діяння?
- як виглядає моє поступове навернення та моя співпраця з Божою благодаттю у цій справі?
для медитації: Сир 17, 1-14; Пс 8, 5-10; Єз 28, 12-17
11. І. Покора: бігти, щоб зайняти останнє місце (11)
Якщо хочеш наслідувати життя Святого Сімейства з Назарета, старайся там де ти є, де можеш - залишатися для інших прихованим, невідомим, забутим. Не старайся бути кимось великим. З величчям пов’язаний тягар відповідальності, якого не зможеш підняти і нести, якщо це не буде виникати з Божої волі і з Божих планів щодо тебе.
Марія, Мати Божого Сина, згодом піднесена Богом до найвищого достоїнства, вчить нас життя прихованого, такого, щоб залишатися непоміченими. Навіть тоді, коли тобі прийдеться виконувати якусь важливу роль у суспільному житті або коли з приводу отриманих від Бога талантів в очах світу ти будеш кимось великим - все ж таки стараюся зникати. Правдою є, що не завжди таке буде можливим. Іноді, коли Бог такого захоче, виникне необхідність стати видимим; проте, це має виникати з необхідності, а не тому, що ти сам захочеш бути поміченим і доціненим.
Божа Матінка своїм ставленням приховати себе в тіні наче каже до нас: «Дивіться на мого Сина, Його слухайте - а Він зникає, щоб Собою не закривати Бога». Тому і ти, повсюди, там де лиш зможеш, стараюся бути непоміченим, щоб міг бути помічений і прославленими Той, Котрий є Джерелом всякого добра. Якщо Бог захоче, Своїм знаряддям Він може вчинити кожну людину. Тому старайся відходити в тінь, щоб Він міг вільно діяти через інших людей. Саме тоді крокуватимаєш шляхом смирення, який нагадала сучасному світу свята Тереза від Дитятка Ісус, яка все прагнула залишатися малою, ніким непоміченою. (пор. Зошит № 2)
пропозиція запитань для груп ділення:
- як часто стараюся бути прихованим? чому: ради своєї вигоди - чи тому, щоб наслідувати Євангельський приклад?
- який тягар відповідальності несу? як я перевіряв, що цим здійснюю не свій, але Божий план?
- як часто констатую, що хочу бути поміченим, доціненим? у чому тоді шукаю порятунку?
- наскільки дозволяю Богові вільно діяти через інших людей? які спокуси приходиться мені тоді долати?
для медитації: Пс 115, 1; Мт 5, 3
10. І. Покора: бігти, щоб зайняти останнє місце (10)
Ми на дорозі до святості тоді, коли стараємося ставати чимраз меншими. Уособленням смирення є Діва Марія. Про Неї можна сказати, що Вона - «саме смирення». Власне з уваги на Її смиренність Бог покликав Її, щоб стала Матір'ю Його Сина. Отже, через крокування шляхом покори та через те, що стаємо меншими перед Творцем - можемо дійти до цього, щоб Бог, обдаровуючи нас безмірно своїми благодатями, міг робити нас святими.
Не шукаймо того, щоб бути великими, щоб інші поважали нас, визнавали нас, любили. Навпаки: плекаємо бажання бути останніми, забутими - так як забутою та непоміченою була Свята Родина з Назарета. У тому містечку ніхто особливо не цікавився ні Божим Сином, ні Його Пресвятою Матінкою і святим Йосипом. Найсвятіша з усіх сімей жила наче «на узбіччі» зацікавлення всіх мешканців Назарета чи тодішньої Палестини.
Про життя Святого Сімейства дасть пізніше свідчення сам Христос, кажучи: «Навчіться від мене, бо Я лагідний і сумирний серцем».
Ісус, перед тим як проголошувати Євангеліє - Євангелієм жив упродовж тридцяти років. Його приховане життя в Назареті було віддзеркаленням того, що пізніше навчав.
Христос хотів бути прихованим та непоміченим, хотів жити життям простих і звичайних людей. Обрав для себе просту родину і не надзвичайне містечко. Як дитина теслі не мав ніяких особливих привілеїв, а також пізніше, коли працював як звичайний робітник. Таким чином Ісус жив Євангелієм, яке пізніше проголошував; так само, разом з Ним жили Євангелієм Діва Марія та святий Йосиф. Мати Спасителя також обрала таке приховане життя, тому навіть Євангеліє дуже мало про неї розповідає. (пор. Зошит № 2)
пропозиція запитань для груп ділення:
- у чому стараюся наслідувати Святу Родину з Назарета? як - у прихованості мого життя? що мені у цьому заважає?
- як раніше уявляв собі дорогу до святості? чи тепер розумію, що стаю святим тоді, коли стаю меншим?
- чим для мене є Євангеліє? наскільки: пропозицією жити Життям Бога у простих, непомічених іншими, справах?
для медитації: Мт 8, 20. 11, 25.29. 13, 55нн
9. І. Покора: бігти, щоб зайняти останнє місце (9)
Лиш тоді, коли Бог дає нам благодать проходити через «ніч чуттів», маємо нагоду пізнавати, що так насправді ми любимо тільки самих себе, а не Господа Бога. Такий досвід спричиняє те, що у нашому розумінні свого життя відбуваються основні зміни. Після такого життєвого уроку вже нічого, що буде добрим в нашому житті, не будемо приписувати собі, тому що під час «ночі чуттів» ми переконалися, що самі від себе ми не здатні на жодне надприродне добро.
Приклад із Старого Завіту: Ізраїльтяни знали, що вони - Вибраний Божий Народ; з цього приводу стали дуже гордовитими. Особлива присутність Бога посеред них та опіка Бога, яку Він підтверджував Своїми дивами спричинили те, що Ізраїльтяни часто дивилися навіть з погордою на інші народи, наприклад на самаритян, які були їхніми сусідами. Нам також загрожує таке ставлення: почувати себе кращими. Тому на дорозі до святості чим раз більше пізнаємо свою схильність до гріха і це вберігає нас від «досконалості».
Гордовитість, набагато більше ніж інші гріхи, закриває нас на Бога. Пихатих фарисеїв Ісус називає «побіленими гробами». Ці надзвичай гості слова Ісус скерував до тих, які почували себе кращими від інших, а водночас себе вважали досконалими. (пор. Зошит № 2)
пропозиція запитань для груп ділення:
- якими житейськими уроками Добрий Бог вчив мене того, “що було добрим в моєму житті не приписувати собі”?
- у яких справах я почуваю себе «вибраним»?
- які прояви Господньої доброти - стали для мене причиною зростання моєї пихи?
- наскільки я вдячний Богу за те, що наглядно дає мені “чим раз більше пізнавати мою схильність до гріха”? чи це є для мене причиною глибокої радості?
для медитації: Ездр 4, 1нн; Мт 23, 27н; Лк 9, 52-55; Йн 4, 9
8. І. Покора: бігти, щоб зайняти останнє місце (8)
Для того, щоб крокувати стежкою смирення, потрібно розпочинати від невеликих речей. Старатися звершувати великі справи на початку дорогої до святості - це вводити себе у спокусу марнославства та задоволення із самого себе. Коли хтось ще не пройшов через «ніч чуттів», тоді навіть самі плани звершити в житті щось велике призводять до того, що така людина почуває себе великою і чудовою. Тому краще обирати зречення малі, але такі, що будемо про них старатися постійно; краще щодня перекреслювати себе у малих речах.
Не мусиш завжди здобувати перемогу. Набагато важливішим є те, щоб ти постійно, все наново старався піднімати спроби перекреслювати свій егоїзм, свою гордовитість; навіть тоді, коли б тобі постійно приходилось терпіти невдачі.
Це нічого, що люди, які тебе оточують, і надалі помічатимуть прояви твого егоїзму та пихи. Для Бога найважливіші твої зусилля, твоє прагнення дійти до такої святості, до якої Він тебе кличе. Результати залишай Богові. Тож очікувати на наслідки означає, що ти очікуєш, що стаєш кращим, чимраз досконалішим - а це лиш будує твоє духовне марнославство. (пор. Зошит № 2)
пропозиція запитань для груп ділення:
- про звершення яких «великих справ» я старався? чим все закінчилося?
- якими планами я підкормлював свою марнославство? як тоді Добрий Бог навертав мене до Себе?
- на які щоденні, систематичні, малі зречення я здатний?
- що/хто допомагає мені “щодня перекреслювати себе у малих речах”?
- яке значення поразок у моєму духовному житті?
- наскільки сильне у мене “прагнення дійти до такої святості, до якої Бог мене кличе”? з ким про них розмовляю?
для медитації: Пс 131, 1н; Мт 8, 8-10; Мк 8, 34; Як 4, 13-16
7. І. Покора: бігти, щоб зайняти останнє місце (7)
Без покори неможливо не лише ставати святим, але також бути спасенним. Бог ставить перед нами завдання боротися, щоб здобувати смирення - так, як колись дав подібне завдання Вибраному Народові: завдання здобути Обіцяну Землю.
У важких ситуаціях нашого життя і нам дуже легко вести себе подібно, як Ізраїльтяни. Як легко і ми можемо підкоритися комусь, хто буде нам говорити: “те все для тебе надто важке, залиши цю справу, скільки можна відрікатися та упокорювати себе?” Як легко спокуситися, щоб жити легшим життям, щоб налаштуватися на те, щоб «мати», а не на те, щоб «бути». Проте, наше «бути» означає «бути» дитиною Божою на взірець Божого Сина, Який був лагідний і сумирний серцем; означає любити Божу волю понад усе і виконувати її будь-якою ціною, також ціною принижень.
У випадку Ізраїльтян Бог хотів, щоб оселилися у Ханаан-краю. Але вони не прийняли цієї Божої волі, засумнівалися у Божій обітниці і погордували тим, що Бог мав намір їм дати. Не хотіли підняти труд і ризик боротися за те, що було згідним з Божою волею, хоча було чимось очевидним, що така боротьба завершитися переможним успіхом. Бог бо стільки разів показував їм, що Він є з ними, що Він має повну владу над світом. Ізраїльтянам не вистачило шаленства довіри та покладання на Бога. Коли почали докоряти і нарікати проти Мойсея і Аарона - поставили в стан обвинувачення самого Бога. Оскаржували Бога, що Він не дотримав даного їм слова - але ж забули, що Бог так і хотів дати обіцяну їм землю. Не звільнив їх лише від довіри та від труду пов'язаного з виконуванням Божої волі.
Бог прагне нашої святості, прагне, щоб ми здобули Небо; але до святості доходимо через хрест. Без хреста немає ні освячення, ні спасіння світу. Таким «хрестом» для Ізраїльтян було підняти боротьбу, щоб здобути Ханаан-край. Те, що сказав Калеб було найбільш правильною відповіддю: “Ми таки підемо й посядемо її, стане бо сили в нас її підбити”. Так само і ми маємо думати про святість, до якої доходимо перш за все через смирення. Потрібно про неї боротися і напевно зможемо її досягти - одначе не своїми силами, але міццю Бога. (пор. Зошит № 2)
пропозиція запитань для груп ділення:
- якими були мої змагання - щоб жити смиренністю? наскільки - за Божим сценарієм?
- скільки у такій боротьбі повного довіри та простоти послуху Богові?
- якими звинуваченнями я засмучую Бога? що допомагає мені прозрівати?
- як мені “Бог показував, що Він є зі мною, що Він має повну владу над світом”?
- як такі моменти зараз допомагають мені продовжувати вище згадане змагання?
- простота та довіра кого із Біблійних персонажів у справі послуху волі Доброго Бога надихає мене?
- як дякую Богові за мої життєві хрести?
для медитації: Чис 13,1-2. 13,25-14,2. 14,26-30. 34-35; Мт 11, 29
6. І. Покора: бігти, щоб зайняти останнє місце (6)
Бог може допускати до таких ситуацій, які допомагатимуть нам пізнавати нашу людську марність. Тому спокуси, які навалюються на нашу голову, можуть бути для нас Його благословенням - бо пригадують нам якими є ми насправді.
“Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає” (1 Йн 1, 8).
Ніхто з нас не може стверджувати, що не схильний до зла, що кращий від інших. У будь-яку хвилину нашого життя може виявитися, що ми дуже слабкі і здатні навіть на найбільш важкі падіння. Це все дуже виразно виявляється під час «ночі чуттів», коли нашим стає ось такий особливий досвід: повертаються ситуації, в яких ми колись осуджували інших людей - тільки тепер ролі змінюються: чужі недосконалості стають нашими.
Св. Тереза від Дитятка Ісус навчала: “Бог зазвичай дозволяє на те, щоб ми підкорялися тим слабкостям, які нас обурюють в інших”.
Тоді відкриваємо своє зло дуже чітко і виразно. А це - не дозволяє нам вже думати про себе так добре, як колись. Переконуємося, що ми навіть гірші від тих, кого ми колись дуже суворо оцінювали. Подібний досвід вчить нас, наскільки ми повинні остерігатися необдуманого звинувачення чи засудження когось. У кожну бо мить може виявитися, що наші падіння можуть бути ще більші і більш небезпечні ніж ті, з приводу яких ми осуджувати інших. Отже, такий досвід не дозволятиме нам вважати себе кращими. (пор. Зошит № 2)
пропозиція запитань для груп ділення:
- які спокуси згодом виявилися - Божим благословенням? яку правду про мене вони відкрили?
- які “чужі недосконалості сталися моїми”? як Бог змінив мене показуючи, що “мої падіння більші і більш небезпечні ніж ті, з приводу яких я осуджував інших”?
- наскільки крокування вказаною стежинкою наближає мене до ближнього, такого, яким він є?
- що стримує мій язик - щоб не осуджувти поведінки інших? наскільки - поглиблена свідомість власних грішних схильностей?
для медитації: Мт 7, 1-5; Гал 6, 2; 1 Йн 1, 8
5. І. Покора: бігти, щоб зайняти останнє місце (5)
Бог, ведучи нас через очищення «ночі чуттів», старається заохочувати нас до змагань - щоб ми жили в покорі. Тому використовує різноманітні знаки, яким звертає нашу увагу на прояви пихи, яка в нас.
Такими знаками, між іншими, є головні гріхи. Для того, щоб зцілювати нас від гріха гордовитості, який є найгіршим із них, Бог допускає, щоб до нас приходили спокуси пов'язані з іншими гріхами.
Тому, якщо переживаєш спокуси пов'язані з переїданням - це є сигнал, що ти дуже марнославний; Бог допускає, щоб твоя пиха була приборкувана зловживанням їжею, оскільки це принижує тебе в твоїх очах.
Подібно - коли тебе мучать спокуси пов'язані із заздрістю. Можливо колись тобі здавалося, що ти нікому нічого не заздрив; тоді можеш бути впевненим, що у період очищень, пізнаватимеш не одну правду про себе у цій сфері, що почнеш по підряд заздрити іншим усього.
Якщо ти досі не помічав у собі хтивості - рахуйся з тим, що і в цій сфері виникатимуть різноманітні бажання чимось володіти.
Коли хтось був переконаний, що він дуже спокійний і немає нічого спільного із гріхом гніву - пізнаватиме, як дуже помилковим було таке мислення про себе.
Подібні ситуації можуть виникати у випадку всіх інших головних гріхів. Те, що було причиною нашої гордовитості й впевненості в собі - може ставати місцем нашого падіння. (пор. Зошит № 2)
пропозиція запитань для груп ділення:
- як Добрий Бог звертає мою увагу на прояви моєї пихи?
- наскільки - спокусами пов’язаними з головними гріхами? як часто про них згадую, помічаю у моїй поведінці?
- наскільки, помітивши хоч один із них - стараюся виявляти мою духовну пиху та в ній зізнаватися?
- чи часто зарікався/зарікаюся: «я такого ніколи не зроблю!»? як Бог відповідав на таку мою пихату самовпевненість?
- до чого веде мене згаданий в темі досвід: до знеохочення собою - чи до вдячності Богу, що веде мене стежкою очищень?
для медитації: Мт 26, 32нн. 74; 1 Кор 10, 12
4. І. Покора: бігти, щоб зайняти останнє місце (4)
Якщо хочемо, щоб наше апостольство приносило плоди - нам потрібно працювати і розвивати життя внутрішнє, і досягти принаймні другий ступінь смирення. Св. Жан-Марі В'яней так пояснював: “Якщо у парафії настоятель святий - тоді парафіяни ревні. Якщо настоятель парафії ревний - тоді парафіяни побожні. А, якщо настоятель парафії лише побожний - тоді парафіяни погані”. Це його витлумачення якоюсь мірою пояснює, чому, попри наші численні зусилля, люди, серед яких ми живемо, не навертаються. Звісно, Бог дає свої благодать особам близьким для нас також незалежно від розвитку нашого внутрішнього життя. Проте, як виникає із свідчення святого: наш брак радикалізму у великій мірі зубожує їхнє життя внутрішнє. Якщо ми залишаємося лише на першому ступені покори, тоді не дивуймося, що наше апостольство не приносить ніяких добрих наслідків. (пор. Зошит № 2)
пропозиція запитань для груп ділення:
- який у мене «вогонь апостольский»: прагнення ділитися моєю вірою та любов’ю до Ісуса?
- чим підсилюю хоч «іскорку апостольства»?... наскільки: рішучим бажанням йти до Святості?
- на що я, як християнин, налаштований: святість – ревність – побожність?
- як часто розмірковую: “люди, серед яких живу - не навертаються…”? чи тоді з каяттям в груди б'ю себе?
- до чого спонукає мене речення: “наш брак радикалізму у великій мірі зубожує їхнє життя внутрішнє”?
для медитації: Лев 19, 2; Йоїл 2, 12н; 1 П 1, 15нн
3. І. Покора: бігти, щоб зайняти останнє місце (3)
Перший ступень, а може краще сказати: перший крок у напрямку покори, це, як навчають спеціалісти у царині духовного життя - вміння з радістю приймати критичні зауваження, які хтось до нас скеровує. Таке вміння відповідає першому ступені любові.
Другий крок у напрямку покори, а водночас другий ступень любові досягаємо тоді, коли відчуваємо внутрішню радість внаслідок того, що хтось з нашого оточення нас принижує, що хтось нас справедливо або несправедливо засуджує. Тоді, як правило, першою реакцію буде реакція радості і задоволення.
Натомість третій крок у цьому ж напрямку ми робимо тоді, коли в нас появиться прагнення проявів упокорення чи погорди. (пор. Зошит № 2)
пропозиція запитань для груп ділення:
- чим я керуюся у стараннях жити покорою? з ким у цій справі раджусь, кому дозволяю їх перевіряти?
- як ставлюсь до критичних до мене та моєї поведінки зауважень? як такі слова формують мене: як перемінюють моє ставлення до самого себе, до Бога та до людей?
- наскільки моє крокування шляхами смиренності, є одночасно крокуванням стежками любові до ближнього?
для медитації: Прип 12, 1. 13, 18. 15, 5;Сир 21, 6
2. І. Покора: бігти, щоб зайняти останнє місце (2)
Коли хочемо увійти на шлях, який веде до святості, тоді Бог, у відповідь на таке бажання, дарує нам одну з найбільших благодатей, а саме: щораз повніше пізнавання правди про себе. Тоді починаємо помічати, як багато є в нас егоїзму і гордовитості. Ось чому крокування дорогою до святості супроводжується все більш глибоким переконанням про свою гріховність.
Людина, яка пізнає цю правду, замість того, щоб у своїх очах ставати кращою, переконується, що вона стає чим раз гіршою. Таке відчуття знеохочує багатьох початківців, які лиш увійшли на стежки духовного життя. Адже вони бажають ставати кращими та досконалішими, а не навпаки.
Тим часом, на шляху до єднання з Богом, справа не в тому, щоб стати досконалішим, а в тому, щоб бути більш покірним, щоб щодня наше життя ставало глибшим та щоб перебувати в правді. Мірою бо розвитку внутрішнього життя є покора. Вона народжується в нас завдяки відкриттю нашої власної гріховності, коли одночасно пізнаємо незбагненну любов Бога, Який постійно дає нам нові її докази. (пор. Зошит № 2)
пропозиція запитань для груп ділення:
- як часто я приймав рішення увійти на дорогу до святості?
- про що я тоді старався? якими були відповіді Бога?
- якими були мої реакції - коли тоді не ставав більш досконалим, але навпаки: починав більше помічати свою грішність?
- як той досвід допомагає мені тепер долати знеохочення собою?
- наскільки моєю, як християнина, метою є, щоб “моє життя ставало глибшим та щоб перебувати в правді”?
- чим для мене є покора: чи дійсно “відкриванням власної гріховності та одночасно пізнаванням незбагненної любові Бога”?
для медитації: Мт 7, 13н; 1 Йн 4, 10
1. І. Покора: бігти, щоб зайняти останнє місце (1)
Покора є фундаментом життя заснованого на вченні Христа, яке міститься в Євангелії. Йдеться про постійне прагнення жити у правді - щоб пізнавати правду про себе та правду про Бога. Бог бажає наповнювати нас самим Собою, прагне наповнювати нас Своєю Любов'ю і Своєю Мудрістю, але не може цього зробити, поки не буде в нас смиренності. Лиш покірне визнання своєї ницості прикликає Бога.
“Якось я замислювався над питанням, пише св. Тереза Авільська, чому Господь так любить чесноту покори. Раптом, без мого власного, як мені здається, намислу - перед моїми очима я побачила причину: Бог є Найвищою Істиною, а смирення - це ніщо інше, як ходити в Істині. Тому і немає більшої правди над те, що ми самі з себе ніщо не маємо нічого доброго, що нашими є лише мізерність та ницість. Хто цього не розуміє, той ходить у брехні. Водночас, чим щиріше хтось визнає цю істину, тим приємнішим стає для Бога - Найвищої Істини”. (пор. Зошит № 37)
пропозиція запитань для груп ділення:
- чому читаю та молюся словами Євангелія? чи дійсно - щоб “пізнавати правду про себе та про Доброго Бога”?
- чим я стараюся звертати увагу Бога до мене та моїх справ? чи - “покірним визнаванням своєї ницості”?
- наскільки я людина, яка “ходить в Істині”? що допомагає мені не забувати, що “моїми є лише мізерність та ницість”?
- що роблю тоді, коли помічаю, що починаю “ходити у брехні”?
- як часто відкриваюся на спілкування з Богом, Який є Найвищою Істиною? чому?
для медитації: 3 Йн 4; Одкр 3, 17
| Причіплений файл | Розмір |
|---|---|
| _є_правдою_14.doc | 87.5 КБ |
