(до недільних читань 25.04)
Того часу Ісус сказав: «Я є Пастир добрий! Пастир добрий кладе свою душу за овець. Наймит же і той, хто не є пастирем, якому вівці не належать, коли бачить вовка, що наближається, кидає овець і втікає, а вовк хапає їх і розполохує; і це тому, що він – наймит, і немає йому діла до овець. Я є Пастир добрий. І Я знаю Моїх, і Мої знають Мене; як знає Мене Отець, так і Я знаю Отця; і кладу свою душу за овець. (Йн 10, 11-16)
тема: Справжня любов!
активізуючий засіб:
Порозмовляйте, про - любов! Що це за явище? Як можна розпізнати правдиві прояви любові? Що відбувається, коли її бракує в нашому житті? Де ми можемо нею наповнюватися?
духовний коментар:
Бути батьком означає вводити дитину в досвід життя, у реальність. Не тримати її, не поневолювати, не володіти нею, а виплекати в ній здатність вибирати, бути вільною, іти. Можливо, саме тому традиція називає Йосифа «пречистим» батьком. Цей термін описує не просто емоцію, а ставлення, протилежне до володіння. Чистота – це свобода від володіння в усіх сферах життя. Тільки коли любов чиста, це справді любов. Любов, яка хоче володіти, врешті-решт стає небезпечна, сковує, пригнічує, робить людину нещасною. Господь полюбив людину чистою любов’ю, залишивши їй навіть свободу робити помилки та діяти проти Нього. Логіка любові – це завжди логіка свободи, і Йосиф умів любити надзвичайно вільно. Він ніколи не ставив себе в центрі. Він не зосереджувався на собі, а натомість поставив Марію та Ісуса в центрі свого життя.
Йосиф знайшов щастя не в самопожертві, а в дарі себе. Ми не бачимо в ньому розчарування – тільки довіру. У його терпливому мовчанні немає докору – це жест довіри. Світ потребує батьків і відкидає володарів, тих, хто хоче панувати над іншими, щоб заповнити порожнечу в собі; він відкидає тих, хто плутає владу з авторитаризмом, служіння з догідливістю, конфронтацію з пригнобленням, милосердя з милостинею, силу з руйнуванням. Кожне справжнє покликання народжується з дарування себе – зі зрілішого рівня звичайної жертовності. Така зрілість потрібна й у священстві та в богопосвяченому житті. Якщо покликання – чи до подружжя, чи до целібату й чистоти – не досягає зрілості дару, а зупиняється лише на логіці жертви, замість знаку краси й радості любові воно може стати виявом нещастя, смутку й розчарування.
Батьківство, яке відмовляється від спокуси влаштувати життя дітей відповідно до власних уявлень, відкриває нові горизонти. Кожне дитя приносить у цей світ таємницю, здатну проявитися тільки з допомогою батька, який поважає свободу дитини; батька, який усвідомлює, що його виховна функція та батьківське покликання по-справжньому сповняться тільки тоді, коли він стане «непотрібний», коли побачить, що його дитина здатна самостійно крокувати життєвими шляхами, коли буде схожий на Йосифа, який завжди знав, що це Дитя – не його власне, а лише довірене його опіці. Зрештою, саме це пропонує Ісус, коли каже: «І не називайте нікого на землі отцем, бо є один у вас Отець – Небесний» (Мт 23, 9). (пор. папа Франциск, Батьківським серцем)
пропозиції запитань для ділення:
- як розпізнаю, що Бог мене дуже любить?
- як тобі вдається давати себе іншим, тобто любити?
- якої Божої любові шукаю, очікую?
(до недільних читань 21.03)
А Ісус сказав їм у відповідь: «Прийшла година, щоб Син Людський став прославленим. Воістину, воістину кажу вам: якщо зерно пшениці, впавши на землю, не вмре, воно залишиться одне. Якщо ж умре, – принесе багато плоду. Хто любить душу свою, той погубить її; хто ж ненавидить душу свою в цьому світі, той збереже її для вічного життя. Якщо хто Мені служить, нехай іде слідом за Мною, і де Я, там буде і Мій слуга. (ЙН 12, 23-26)
тема: Ставати Христовим зерном!
активізуючий засіб:
Звернутися молитовно до святого Йосифа.
духовний коментар:
У житті часто трапляються події, значення яких ми не розуміємо. Зазвичай наша перша реакція – це розчарування й опір. Йосиф же відкладає судження набік, щоби звільнити простір для самих подій, і, хоча вони здаються таємничими, приймає їх, бере відповідальність за них і вписує їх у свою історію. Не примирившись із власною історією, ми не зможемо прямувати вперед, бо завжди будемо заручниками очікувань і подальших розчарувань.
Духовний шлях, на який вказує Йосиф, – це дорога не пояснення, а прийняття. Лише завдяки такому прийняттю, такому примиренню ми здатні підійти до осягнення більшої історії, глибшої суті. Здається, ніби тут чути відлуння палких слів Іова, який відкидає заклик дружини повстати супроти Бога через пережиті страждання: «Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?».
Йосиф не вдовольняється пасивною відмовою. Він мужній і сильний учасник подій. Прийняття виявляє в нашому житті дар відваги, отриманий від Святого Духа. Лише Господь може дати нам силу прийняти життя в його повноті – із суперечностями, несподіванками, розчаруваннями.
Поява Ісуса серед нас – це дар Отця, аби кожен міг примиритися з реальністю своєї історії, навіть якщо не зовсім її розуміє.
Як Бог сказав нашому святому: «Йосифе, сину Давидів, не бійся» – так і нам він ніби повторює: «Не бійтеся!» Належить відкласти набік гнів і розчарування, щоб не в пасивній покорі, а зі сповненою надії мужністю звільнити простір для того, що є, хоч ми його й не обирали. Вітаючи життя в такий спосіб, ми осягаємо прихований сенс. Життя кожного з нас може чудесно розпочатися наново, якщо знайти відвагу для втілення того, про що говорить Євангеліє. Байдуже, якщо зараз усе начебто полетіло шкереберть і деякі речі здаються невиправними: Бог може вчинити так, що квіти проростуть серед скель. Навіть якщо наше серце чимось нам дорікає, Він «більший від нашого серця і знає все».
Це нове повернення християнського реалізму, який не відкидає нічого, що існує. Реальність, загадково необмежена і складна, несе в собі сенс існування, його світла й тіней. Саме тому апостол Павло каже: «Знаємо, що тим, які люблять Бога, котрі покликані за Його передбаченням, усе сприяє до добра». А св. Августин додає: «Навіть зло. У такій загальній перспективі віра надає сенс кожній радісній чи сумній події.
Та не варто вважати, що віра – це пошук легких, утішних відповідей. Віра, якої навчав Христос, – це радше віра Йосифа, який не шукає зручних ярликів, а «з відкритими очима» приймає те, що з ним діється, беручи на себе відповідальність.
Поведінка Йосифа заохочує нас приймати інших, без винятку, такими, які вони є, особливою любов’ю оточуючи слабких, адже Бог обирає те, що слабке, є «отцем для сиріт та опікуном удів» і наказує любити чужинців. Мені подобається думати, що Йосифова постава надихнула Ісуса на притчу про марнотратного сина й милосердного батька. (пор. папа Франциск, Батьківським серцем).
пропозиції запитань для ділення:
- які речі, події не вмію приймати? чому?
- якою є моя віра, коли зустрічаю опір життя?
- як вдається вмирати для Божого царств?
(до недільних читань 28.02)
Ангел же Господній кликнув до Авраама вдруге з неба і сказав: «Клянуся Мною самим – слово Господнє: за те, що ти вчинив це і не пощадив сина твого, твого єдиного, Я поблагословлю тебе вельми й дуже розмножу твоє потомство, як зорі на небі, і як пісок, що на березі моря. Твої нащадки займуть міста своїх ворогів. У твоєму потомстві благословляться всі народи землі, тому що ти послухав Мого голосу». (Бут 22, 15-18)
тема: Відносини Батька сина (дочки), котрі досвідчую!
активізуючий засіб:
Порозмовляйте про батька. Назвіть риси справжнього отця. Через які відносини батька і сина, батька і дочки, досвідчуємо дар присутності Бога… опишіть!
духовний коментар:
1. Улюблений отець
Велич св. Йосифа полягає в тому, що він був нареченим Марії та батьком Ісуса. За словами св. Йоана Золотоустого, він «став слугою вселенського спасенного задуму».
Св. Павло VI підкреслює, що Йосифове батьківство конкретно виявилось у тому, що він «зробив своє життя служінням, склав його в жертву таємниці втілення і пов’язаної з нею спасительної місії; використав владу, що законно йому належала у Святій Родині, аби принести в цілковитий дар себе, своє життя, свою працю; перетворив людське покликання до любові в родині на понадлюдську жертву з себе, зі свого серця й усіх здібностей, на любов, віддану на служіння Месії, що зростав у його домі».
Завдяки своїй ролі в історії спасіння св. Йосиф став для християн любим батьком. Про це свідчать численні храми, присвячені йому в усьому світі; розмаїті чернечі інститути, братства й церковні спільноти, що черпають натхнення в його духовності та носять його ім’я; священні дійства, що віками відбуваються на його честь. Серед багатьох святих, які ревно вшановували Йосифа, була Тереза Авільська: вона обрала його захисником і заступником, увірила себе йому й отримувала всі благодаті, про які просила; натхнена своїм досвідом, свята заохочувала інших до такої побожності.
У кожному молитовнику містяться молитви до св. Йосифа. Особливі заклики скеровані до нього щосереди та в березні – місяці, традиційно йому присвяченому.
Довіра люду до св. Йосифа сконцентрована у вислові «Ite ad Ioseph» – «Ідіть до Йосифа». Ці слова пов’язані з голодом у Єгипті, коли люди просили фараона про хліб, а він сказав: «Ідіть до Йосифа і, що він вам скаже, робіть» (Бут 41, 55). Ішлося про Йосифа, сина Якова, якого брати продали через заздрість (пор. Бут 37, 11-28) і який, як розповідає Біблія, потім став правителем Єгипту (пор. Бут 41, 41-44).
Як нащадок Давида (пор. Мт 1, 16-20), з чийого кореня – згідно з обітницею, яку отримав Давид від пророка Натана (пор. 2 Сам 7), – мав народитися Ісус, і як наречений Марії з Назарета, св. Йосиф єднає Старий і Новий Завіт.
2. Ніжний отець
Йосиф бачив, як Ісус із дня у день «набував мудрості, віку та благодаті – у Бога і в людей» (Лк 2, 52). Як Господь робив із Ізраїлем, так і Йосиф учив Сина ходити, беручи Його за руки: був для Нього батьком, який притуляє дитя до скроні, похиляється над ним, аби його нагодувати (пор. Ос 11, 3-4).
Ісус бачив у Йосифі ніжність Бога: «Як милосердиться батько над синами, так милосердиться Господь над тими, що Його бояться» (Пс 103, 13).
Йосиф точно чув у синагозі, як під час молитви псалмами лунали слова, що Бог Ізраїля – це Бог ніжності, добрий до всіх, а Його милосердя охоплює все творіння (пор. Пс 145, 9).
Історія спасіння вершиться в надії, «всупереч сподіванню» (пор. Рим 4, 18), через наші слабкості. Дуже часто нам здається, що Бог спирається лише на те, що в нас добре й переможне; насправді ж більшість його планів утілюється через наші слабкості й попри них. Павло говорить: «І щоб я через численні об’явлення не пишався, то дано мені колючку в тіло – посланця сатани, – аби бити мене в обличчя, щоб я не величався. Задля цього тричі благав Господа, щоб він відступився від мене, та Він сказав мені: Досить тобі Моєї благодаті, адже [Моя] сила виявляється в немочі!» (2 Кор 12, 7-9). Раз це частина ікономії спасіння, то потрібно навчитися приймати слабкість із глибокою ніжністю.
Злий змушує нас дивитися на свою крихкість із осудом, але Дух ніжно виводить її на денне світло. Ніжність – це найкращий спосіб торкнутися того, що в нас крихке.
Осуд і показування пальцем, спрямовані на інших, – це часто ознака неспроможності прийняти власну слабкість, власну крихкість. Лише ніжність збереже нас від оскаржувача (пор. Одкр 12, 10). Тому важливо зустрічатися з Божим милосердям, особливо в Таїнстві Примирення, зазнаючи Його правди й ніжності. Навіть Злий, парадоксально, може сказати правду, але тільки для того, аби нас погубити. Правда ж, яка походить від Бога, не губить, а приймає, обіймає, підтримує, пробачає. Правда завжди являється нам, немов милосердний батько з притчі (Лк 15, 11-32): виходить назустріч, повертає гідність, знову ставить на ноги, скликає для нас бенкет, бо ж «цей син мій був мертвий – і ожив, пропав – і знайшовся» (в. 24).
Божа воля, Його історія, Його план діє навіть через неспокій Йосифа. Так він навчає нас, що мати віру означає також вірити, що Господь здатен діяти через наші страхи, невірності та слабкості, і що серед життєвих буревіїв не треба боятися віддати Йому стерно нашого човна. Іноді ми хочемо все контролювати, але Божий погляд завжди ширший. (пор. папа Франциск, Батьківським серцем).
пропозиції запитань для ділення:
- який брак досвідчую у батьківських відносинах в моєму житті?
- коли уявлю, що я батько - як буду звершувати своє батьківство?
- як з вірою переживаю свою відповідальність (яку відповідальність виконую)?
- які дари по відношенню до мене досвідчую від Бога-Батька?
(до недільних читань 21.02)
Того часу Дух швидко вивів Ісуса в пустелю. І був Він у пустелі сорок днів, спокушуваний сатаною; і перебував серед звірів, і ангели служили Йому. А після того, як був виданий Йоан, Ісус прийшов до Галілеї і проповідував Боже Євангеліє. Він казав: «Сповнився час, і наблизилося Царство Боже. Покайтеся і віруйте в Євангеліє!» (Мк 1, 12-15)
тема: Постив, щоб проголошувати Євангеліє.
активізуючий засіб:
Порозмовляйте загально про Таїнство Сповіді... Що найбільше лякає в цьому Таїнстві, що заважає переживати це Таїнство з легкістю? Яку надію відкриваєш і досвідчуєш через це Таїнство?
духовний коментар:
Ісус говорить нам про майбутнє, навстіж відчинене милосердям Отця. Надіятися з Ним і завдяки Йому означає вірити, що історія не закінчується на наших помилках, нашому насильстві та несправедливості, на гріхові, що розпинає Любов. Це означає черпати з Його відкритого серця Отче прощення.
У сьогоднішній тривожній ситуації, коли все здається крихким і непевним, говорити про надію може здаватися провокацією. Великий Піст існує для того, аби надіятися, аби знову звернути свій погляд на терпеливість Бога, Який не припиняє піклуватися про Своє творіння, до якого ми часто ставимось погано. Йдеться про надію примирення, до якої нас ревно закликає святий Павло: «Примиріться з Богом» (2 Кор 5, 20). Отримуючи прощення у Таїнстві покаяння, яке є центром нашого шляху навернення, ми можемо, з нашого боку, поширювати прощення: оскільки ми самі його отримали, можемо також пробачати завдяки готовності вступити в турботливий діалог та підтримувати поранених. Боже прощення, також і завдяки нашим словам та жестам, дозволяє нам досвідчити Пасху в дусі братерства.
В час Великого Посту звертаймо більше уваги на те, аби «промовляти слова підбадьорення, що підтримують, зміцнюють, заспокоюють та заохочують, замість слів, що принижують, засмучують, дратують та зневажають». Щоб дати надію, часом буває достатньо бути «приязною людиною, що відкладає на бік свої страхи та потреби, для того, аби надати увагу, подарувати усмішку, промовити слово підбадьорення, аби створити простір для слухання серед поширеної байдужості».
У зосередженні та в тихій молитві ми отримуємо в дар надію як натхнення та внутрішнє світло, що опромінює виклики та рішення на шляху нашої місії. Ось чому так важливо зупинятися на молитву (пор. Мт 6, 6) і в тайні зустрічати люблячого Отця.
Прожити Великий Піст у надії означає відчувати, що у Христі ми є свідками нового часу, в якому Бог «вчиняє все новим» (пор. Одк 21, 1-6). Це означає прийняти надію Христа, Який віддає Своє життя на хресті і Якого Бог воскрешає на третій день, будучи «завжди готовими дати відповідь кожному, хто у нас вимагає справоздання про нашу надію» (1 П 3, 15). (пор. папа Франциск, Послання на Великий Піст).
пропозиції запитань для ділення:
- які очікування маєш від посту?
- як віднаходиш дар надії в собі, як пробуєш розбудити надію в інших?
- до якого посту кличе тебе Христос?
- як досвідчую Христа через мої відречення?
(до недільних читань 31.01)
В місті Капернаумі, в суботу, увійшовши в синагогу, Ісус почав навчати. І дивувалися з Його вчення, тому що Він навчав їх як Той, хто має владу, а не як книжники. І якраз був у їхній синагозі один чоловік, одержимий нечистим духом, і він закричав, кажучи: «Що Тобі до нас, Ісусе Назарянине? Чи Ти прийшов вигубити нас? Знаю, хто Ти є – Святий Божий!» А Ісус скартав його, кажучи: «Замовкни і вийди з нього!» Тоді затряс ним нечистий дух і, закричавши гучним голосом, вийшов з нього. І жахнулися всі, так що запитували одне одного, говорячи: «Що це? Нове вчення з владою! Навіть нечистим духам наказує, і вони слухаються Його!» І враз розійшлася чутка про Нього всюди, по всій Галілейській околиці. (Мк 1, 21-28)
тема: Дивуюсь благодаттю і який прекрасний Господь!
активізуючий засіб:
Спробуйте позитивно подивитись, що втрачаєш, коли не вибираєш, Божого натхнення, не слідуєш Його Волі? Спробуй сконкретизувати, що взагалі впливає на твій конкретний вибір? Які слова мав би почути, щоб вибрати те, що Бог хоче для тебе?
духовний коментар:
Коли б уважно придивився до свого життя, побачив би, що дуже часто думаєш про людське. В такі миті подібні до св. Петра, котрий думав так під час Останньої Вечері, коли, ставлячи власну думку про себе вище слів Христа: “Усі ви зневіритесь у мені цієї ночі” (Мт 26, 31) – і сказав: “Навіть якби всі зневірились у тобі, я не зневірюсь ніколи” (Мт 26, 33). Мислення по – людське виявляється у св. Петра також після досвідчень , пов’язаних зі стражданням і смертю Христа і після зіслання Святого Духа. Діяння апостольські кажуть, що на наказ Бога, котрий показуючи йому різні нечисті тварини, наказав: “Ніколи, Господи, ніколи, бо ніщо погане або нечисте не входило в мої уста.” (Ді 11, 8). Мислення про людське супроводжує нас часто, і на різних етапах духовного життя. Звісно, по мірі з’єднування нашої волі з волею Бога силою Його особливої благодаті можемо бути від Нього часто збереженні, тим неменше до кінця життя можемо йому піддаватися. Тому дуже важливо щоб ми, визнаючи це, з довір’ям просили про чудо збереження нас від такого мислення.
Виникає тут питання: чи взагалі можливе наше мислення про Боже? – Людина сама по собі до цього не здатна; мислення про Боже цілковито перевищує її, оскільки природа діяння Бога є іншою від того, що людина може собі уявити.
Наше мислення про Боже можливе лише на стільки, на скільки відкриваємось на діяння в нас Святого Духа.
Про те як діє Святий Дух говорить Ісус в розмові з Нікодимом: “Вітер віє, куди забажає, і шум його чуєш, а не віддаєш, звідки приходить і куди відходить. Так бо і з кожним, хто народжується із Духа” (Йн 3, 8). Людина, котра відкривається на благодать, котра піддається діянню Святого Духа, помічає це діяння в своєму житті, але не знає, звідкіля воно приходить, а ні до чого прямує.
Цю ситуацію можна змалювати за допомогою образу вкинутого у річку човника з кори, котрий щоб досягнути визначеної мети, мусить триматись головної течії.
Ріка зазвичай робить численні півкола, утворюючи різноманітні меандри, в зв’язку з чим, без доброго знання топографії терену, не знаємо чи пливе вона в напрямку свого гирла тоді, коли її плин спрямований на північ, чи може тоді, коли біжить на схід. Кинутий в її течію човник з кори буде отже теж багаторазово змінювати напрямок, пристосовуючись до плину річкових хвиль.
Подібно є з нашим перебуванням течією Божої волі. Без такого безперервного пристосування до Божої волі, доплиття до мети – до вічного щастя, участі у внутрішньому житті Бога, було би не можливе. Метою нашого життя є святість, а до неї приходять єдине такою дорогою.
Ти теж маєш в кожну мить свого життя піддаватись діянню Святого Духа, хоча найчастіше не будеш знати, не будеш знати, куди Він тебе провадить. І потрібно, щоб до цього незнання віднісся з шаною і погодився з ним. Потрібно, щоб задовольнився тим, що Бог в дану мить захоче тобі показати. Не мусиш знати Божу волю відносно майбутнього.
Мислення про те, що Боже, котре можна порівняти до порівняти до перебування в головній течії ріки Божої волі, це між іншим прийняття того, що багато речей не будеш знати, і прагнення, щоб попри це завжди лишатись в цій течії. Первородний гріх призвів до того, що човник наших перших батьків, котрий раніш завжди досконалому керму знаходився завжди в головній течії Божої волі, втратив своє управління. І хоча Христос через свою відкупительну Жертву той гріх знищив, про те його наслідки лишились. Звідціля човник, котрим ми пливемо по річці Божої волі має – можна так висловитись –потріскане кермо. Людина втратила цей особливий Божий дар, яким було мислення про те, що Боже, і життя згідно з волею Творця. (пор. Зошит № 15).
пропозиції запитань для ділення:
- що можеш назвати одержимістю свого життя, яка постійно відвертає тебе від Бога?
- на які виклики та ризики ти здатний, коли чуєш заклик Бога?
- яке нове досвідчення Бога відкриваєш?
(до недільних читань 24.01)
Після того, як був виданий Йоан, Ісус прийшов до Галілеї і проповідував Боже Євангеліє. Він казав: «Сповнився час, і наблизилося Царство Боже. Покайтеся і віруйте в Євангеліє!» А коли проходив біля Галілейського моря, то побачив Симона й Андрія, Симонового брата, які закидали невід у море, оскільки були рибалками. Тож сказав їм Ісус: «Ідіть за Мною, і Я зроблю так, що ви станете рибалками людей». І негайно, покинувши сіті, вони пішли за Ним. (Мк 1, 14-18)
тема: Почути і піти!
активізуючий засіб:
Порозмовляйте, в який спосіб, можна сьогодні проголошувати Євангеліє. Які інструменти можна використати для доброї проповіді? Які таланти, якості має мати той хто проповідує? Якою новиною я можу поділитися, щоб цей момент став для іншого спасенним?
духовний коментар:
Побудова надприродних стосунків із людьми вимагає певної зміни перспективи бачення. Якщо, дивлячись на близьку особу, стараємося бачити в ній дар Божий, тоді концентруємо увагу на Тому, хто нас обдаровує. Побачимо тоді, що лояльність стосовно друга мусить іти в парі з лояльністю стосовно Бога, навіть коли б це мало вигляд відкидання дару приязні.
Справжня лояльність часом вимагає (якщо на це Божа воля) навіть залишити друга в ситуації, коли той потребує допомоги, відмовивши йому в опорі, в зовнішніх виявах сердечности і допомоги. Важливіше, щоб ми перестали заслоняти йому Господа і завдяки цьому схилили його до опори через віру на Творця. Відповідно особа, яку Бог поставив на нашій дорозі як духовного друга, може так з нами вчинити, і в цей момент вона стає знаряддям Господніх вимог до нас.
Прикладом цього може слугувати Ісус Христос, Який вознісся на Небо і в певному сенсі залишив своїх учнів. Позбавив їх опори у чуттєвому контакті зі собою, змушуючи спертися на віру.
Спокуси розраховувати на чуттєвий контакт, розуміння і людську відданість близької нам особи будуть повертатися постійно. Водночас вона може залишатися в духовній темноті, і тоді бар’єр некомунікабельности, який Господь допускає в таких ситуаціях, буває нелегко подолати. Напевно, не раз нам буде важко прийняти цей досвід, і ми постійно будемо обманювати себе надією на людське зрозуміння і близькість у дружбі. Це може стати джерелом терпіння і болісного розчарування. Кожна людська дружба ґрунтується на принципі "друг ніколи не зрадить, коли потребуватимемо його допомоги". Проте такий принцип – це фікція. Вірний і незрадливий є тільки Бог, а людина залежить тільки від Бога і Його намірів стосовно нас.
Коли Господь відриває нас від людських прив’язань, може виразно нам засвідчити слабкість знаряддя, яким Він досі послуговувався щодо нас, ніби хоче нам сказати: "Це Я твоя опора, а не та людина".
Було б добре, якби ми, маючи різноманітні проблеми і труднощі, прагнули передусім опиратися просто на Бога через молитви, через акти віри, надії і любови. Однак може виявитися, що Господь запрагне шукати в Ньому опори опосередковано, через людину, яка стає таким чином продовженням Його руки допомоги. Шукаючи опори у другові, посланому нам Богом, і звертаючись за допомогою до нього, ми повинні завжди розраховувати насамперед на Господа, який діє через своє знаряддя.
Якщо пробуватимемо через дар дружби бачити завжди обдаровуючого нас Отця, тоді наблизимося до полум’я, яке, як пише свята Тереза, “горить, але не випалює”. Тільки полум’я Божої любови не ранить, а відроджує і робить нас здатними піднестися до Нього щораз вище, аби через занурення в Ньому ми могли перемінитися. Мати Божа, занурена в полум’я Божої любови, так була преобразилася, що на все і всіх дивилася надприродним чином: мислила, відчувала і любила Божим способом.
Наша любов до Господа, і тільки до Нього, є, безумовно, найважливішим моментом, щоби, поєднуючись із Тим, хто єдиний по-справжньому нас любить, ми могли колись зануритися назавжди у перетворюючий вогонь Його любови. (пор. ДлБ).
пропозиції запитань для ділення:
- пригадайте людей, яких Бог дав вам, щоб ви почули Його голос і почали шукати Ісуса старанніше?
- пригадайте та поділіться труднощами, які спонукали вас поглиблювати свій зв'язок з Христом?
(до недільних читань 22.11)
Цар у відповідь скаже їм: “Воістину кажу вам: те, що зробили одному з Моїх найменших братів, ви зробили Мені”. Тоді скаже й тим, які ліворуч: “Ідіть від Мене, прокляті, у вічний вогонь, приготований дияволові та його ангелам. Бо голодував Я, а ви не дали Мені їсти; спраглим був Я, а ви не напоїли Мене; чужинцем був, а ви не прийняли Мене; нагим був, а ви не одягнули Мене; був хворим і у в’язниці, а ви не відвідали Мене”. Тоді озвуться і ті, кажучи: “Господи, коли це ми бачили Тебе голодним, або спраглим, або чужинцем, або нагим, або хворим, або у в’язниці й не послужили Тобі?”. Тоді у відповідь скаже їм: “Воістину кажу вам: коли ви не зробили цього одному з найменших, то не зробили й Мені” (Мт 25, 40-45)
тема: Те, що зробили для Господа!
активізуючий засіб:
Поділись своїм звичайним робочим днем... Як він виглядає, коли молюсь, а коли не молюсь?...
духовний коментар:
Брат Карл живучи в Назареті проводив довгі години дня й ночі на молитві. В своєму “ідеалі Назарету” крім фізичної праці та вимагання, щоб врости в робітниче середовище, завжди на першому місці ставив він молитву. Молився в найпростіший спосіб, у вільних хвилинах йшов до каплиці та вдивлявся в Гостію.
“Маю цю безмежну благодать, що мешкаю в дорогому мені Назареті. Дякую. Твоє життя тут було зразком сина, що мешкає з батьком та матір`ю. Половину свого земного життя Ти призначив їм розсіваючи небесний запах. Це можна було помітити. Але не можливо було помітити прихованого контемпляційного життя, життя Божого. Ти, Господи, працював, втішав своїх батьків, ставився до них з ніжністю. Молився з ними протягом дня а також самотний, в тиші ночі. Молитва виповнювала половину твого життя в назареті. Яка це була молитва?
Цей ідеал Назарету, такий, яким старався жити брат Карл, спрямовує нашу увагу на таємницю Ісуса з Назарету, вічного Слова, яке прийняло людське тіло, щоб статися одним з нас. Ісус протягом 30 років життя перебуває в Назареті, в тиші, а протягом 3 років буде проголошувати Добру Новину не перестаючи бути “Ісусом з Назарету”, об`являючи себе та промовляючи як проста людина, а не як вчений книжник, левіт, священик або фарисей. Ні, Ісус є “Сином Чоловічим”, Ісусом з Назарету. Розділяв з нами наше життя в усіх його вимірах за вийнятком гріха, який взяв на себе як принесений в жертві Агнець: молився, працював, пізнав утому та вбогість, плакав та радів, їв та пив з іншими. У всьому поводився натурально, як найбільш звичайна людина. Те, що Він розділяв з нами всі виміри життя та близькість Ісуса з людьми є безмежно важливі. Власне саме тоді, коли Ісус був так близько до них, у них, коли сидів з ними за столом – через спілкування з Ним, вони визнавали, що є грішниками та наверталися. Хіба ж це все не є вже доказом любові Бога до нас? Або декларацією любові посвідченої доказами? В Євангеліях помічаємо, як дуже зворушувала Ісуса поведінка деяких осіб, котрі підходили до Нього. Він умів на них подивитися, зрозуміти, порушити їхні серця. Хіба ж це не знак того, що Він є одним з нас, Господом, але також нашим Братом: “Мій Улюблений Брате і Господи, Ісусе”, казав Брат Карл.
Тому й портрібно визнати зрозумілим, що Ісус кличе людей для продовження цієї звичайної присутності серед свого люду, для продовження таємниці Назарету. Хіба ж це не натуральне, що хотів би розширити присутність Ісуса на тих, котрі Його не знають або знають за мало, котрі тримаються з далека від Нього та не насмілюються наблизитись? Розширити це життя з Назарету на робітничий район, перенаселений багатоповерховий будинок, вулицю, що має погану славу, на африканську хатинку або намет кочувників? Бажаючи жити цією присутністю Ісуса як звичайний робітник у фабриці, на будові, в шахті, металюргійному заводі, в шумі та в забрудненні? Всюди там, де знаходяться чоловіки й жінки? Хіба ж це лише утопічні уявлення?
Ісус запрошує тебе, щоб ти вів життя на взірець Назарету. Як стежки місійної діяльності, так і стежки самотньості, не можуть бути для тебе, подібно як для Нього, чимось іншим, як тільки винятковимим шляхами в житті. Використовуй їх в повноті кожного разу, коли Його воля виразно їх перед тобою відкриє. Однак в інших випадках – завжди вертайся в Назарет.
пропозиції запитань для ділення:
- яке бачу в собі контепляційне життя, або якої молитви шукаю, якої зосередженності і єдності з Христом?
- які натхнення Господа вдалося виконати?
(до недільних читань 8.11)
“Царство Небесне буде подібне до десятьох дів, які, взявши свої каганці, вийшли назустріч молодому. П’ять із них були нерозумні, а п’ять – мудрі. Нерозумні, взявши свої каганці, не взяли із собою олії. А мудрі разом зі своїми каганцями в посудинах взяли олію. Оскільки молодий запізнювався, всі задрімали й поснули. А опівночі пролунав крик: “Ось молодий, виходьте йому назустріч!” (Мт 25, 1б-6)
тема: Вийти на зустріч молодому!
активізуючий засіб:
Порозмовляйте, як вдається переживати листопадові дні, коли часто чуємо про померлих, відвідини цвинтарів. Як думаю про вічність?...
духовний коментар:
З вдячністю за звільнення, за визволення з рабства гріха, смерті, сатани, визволення здійснене Христом, святкуємо неділю, Господній день. Святкуємо його із вдячністю за випровадження з темряви до предивного сяйва правдивої Обіцяної Землі, з вдячності за Новий Союз заключений у Крові Божого Сина. Однак, запитаймо себе, запитаймо дуже щиро: чи це ще є Господній день, день присвячений Господеві, святкуваний для Нього?
Хоча майже на цілому світі неділя це вільний від праці день, але – чи не відкладаємо на неділю дуже численних занять, розваг, подорожів, дрібних – але й часто зовсім не дрібних – ремонтів, так, що вже завсім бракує часу для того, щоб піднести до Бога серце, щоб займатися Господом, щоб розкоші шукати в Господі. Отже, хіба ж це дивно, що при цьому всьому неділя є днем пустим, ніяким, змарнованим. Не є святом, не є радістю. Хіба ж тоді дивно, що “розкоші” шукають у випарах алкоголю або в інших людських пристрастях? На жаль, сьогодні неділя у багатьох християн зовсім не зближує в приязні з Богом, не формує молитви. А шкода.
Ми втратили розуміння сенсу тих днів та тепер говоримо на язичницький спосіб про вихідні – звертаючи увагу на організування суспільного життя, яке на певно має свою вартість – але розбиває наше внутрішнє життя. Псалом 90 рекомендує нам, щоб ми навчилися добре рахувати наші дні. Ми повинні зрозуміти, що наш тиждень, це поступове піднімання себе в напрямку неділі. Ми повинні переживати тиждень згідно Божого Слова, а ритм нашого життя повинна визначати розповідь про створіння.
У прекрасному ефіопському тексті з XV століття написано, що субота це прихожа до неділі. “Жоден цар не дозволяє входити до своєї кімнати від разу, в кожному палаці є прихожа” говорить текст та додає: “Так, потрібно відпочивати в суботу, щоб бути готовим до святкування Воскресіння”.
Наше минуле має велике значення, тому ми повинні освячувати час. Можливо, власне тому не вдається нам освятити неділю, бо ми забули, що є такий час, який мусить бути освяченим. Тому, що написано: “Бог спочив сьомого дня. І благословив Бог сьомий день і освятив його; того бо дня спочив Бог від усякого свого діла, що творячи зробив був” (Бут 2, 2-3).
Сьомого дня людина повинна віддати всі свої можливості Богові та склати їх у підніжжя Абсолютного Господа створінь. Як Отець відпочив сьомого дня, так Ісус сьомого дня доступив відпочинку в домі Свого Отця.
Ця таємниця повинна допомогти нам зрозуміти глибоке значення відпочинку, який не полягає лише на зупиненні праці, але є повнотою буття, миру, шалом.
Шалом означає докладно “те, що є повнотою”. Отже, той, хто має в собі мир, є тим, котрий є повнотою, є істотою нерозбитою і неподіленою. Не може бути кимось таким людина, коли її думки в бюро, частина її тіла в ліжку або за столом, а друга частина занята розвагами. В повноті відпочиваючою людиною може бути лише хтось, хто є близько до Бога, а досконалого відпочинку досвідчимо тільки в Божому Царстві.
Життя Церкви і парафії завжди є найінтенсивнішим у неділю. Неділя це святий день. Пригадує нам Воскресіння Ісуса Христа, тому, що саме в неділю вранці Ісус Христос воскрес. У неділю маємо стриматись від праці, тому, що це є день християнської радості.
Для того, щоб родина була сильна Богом, потрібно також уміти властиво провести Неділю. Неділя це день святий, день Господній, який потрібно переживати у релігійній спільноті. Потрібно вміти організувати цей день для того, щоб відпочити, а одночасно для того, щоб віддавати Богові славу. (пор. Зошит № 30).
пропозиції запитань для ділення:
- як духовно виглядає твоє переживання, святкування Неділі?
- що мав би зробити, щоб цілий мій тиждень «був звернений, в очікуванні» Неділі?
(до недільних читань 1.11)
І, відкривши свої уста, Він навчав їх, промовляючи: «Блаженні убогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні ті, хто плаче, бо вони будуть потішені. Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю. Блаженні голодні й спраглі праведності, бо вони наситяться. Блаженні милосердні, бо вони помилувані будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать. (Мт 5, 2-8)
тема: Церква святих та блаженних?
активізуючий засіб:
Згадайте вісім блаженств. Обговоріть одне з них, яким вдається жити.
духовний коментар:
Внаслідок широко розповсюдженої секулярізації нам бракує надприродного сприйняття Церкви. В Credo ми визнаємо: “Вірую в […] вселенську Церкву”. Це визнання відповідає наступній поставі: я довірливо віддаю себе Церкві, так, як віддавав би себе особі Христа. Бо, ввіряючи себе Церкві, ти ввіряєш себе Христу. Покладаючись на Церкву, ти покладаєшся на Христа, бо Церква – це Його Містичне Тіло.
Генрі Данієль-Ропс в книзі Ноктюрни (91-97) пише про одну мозаїку ІV сторіччя AD, яка знаходиться в музеї Бардо в Тунісі, жодний християнин не може дивитись на неї без хвилювання. Невміло, наче відтворюючи в малюнку якісь графіті з античних каменів, вона зображує портик і колонаду однієї з базилік, під якими можна побачити короткий напис, що надає цій скромній мозаїці виразність символу: два промовистих слова – Ecclesia Mater – Мати Церква.
ІV сторіччя – це період великих війн, язичества і переслідувань Юліана Відступника. Тоді не було легко чи безпечно відкрито визнавати приналежність до Христа. В усій імперії посилювалась тривога, політична анархія і релігійний безлад. Посеред постійної загрози і небезпек, у світі, в якому ще не висохла на піску амфітеатрів кров мученників, хтось написав, мабуть в атмосфері заспокійливої молитви, ці два утішливих слова – Мати Церква.
Хіба потрібно багато уяви, – продовжує Данієль-Ропс, – щоб зрозуміти ці слова так, як розумів їх той наш далекий брат у Христі, який виклав їх за допомогою камінчиків у вологому цементі? Світ довкола нього був непевний, а історія залишалась під покровом мороку. Проте існувало одне місце, в якому навіть небезпека набирала сенсу і де все підпорядковувалось великій надії. Місце, де людське братерство перевищувало класові чи расові поділення, де любов була сильніша за смерть. Тим привілейованим місцем, колони і стіни базиліки якого були лише зовнішнім образом, тим місцем, про яке апостол сказав, що воно буде навіки домом Живого Бога, була Церква, наша Матір – Ecclesia Mater. Проминуло чимало віків і епох, а Церква залишається для нас тим самим, чим була для вірних того героїчного сторіччя – залишається Матір’ю.
Християнин називає себе “сином Церкви”. Цей вираз передає приналежність іншого типу, ніж та, яку надають створені людьми партії та об’єднання, приналежність, відмінну від солідаризації з різними філософіями чи філосовськими системами. І навіть те ім’я, яке ми даємо тому, хто в наших очах символізує і уособнює Церкву – Отець (“papa” = отець = “Папа”) – чи не є ехом тих самих відчуттів прив’язаності і цілковитої довіри, яку виражає той африканський напис шістнадцятисотрічної давності – Мати Церква. Її роль стає більш помітна в години тривоги і загрози. Кажуть про неї, що вже вмирає, що разом з пережитками минулого викинута на смітник, а вона все ще залишається на своєму місці, як місто на узвишші, яке видно усім. Коли в моменти загроз благаємо про порятунок, Церква, наша Мати, завжди поряд – нескінченно терпелива і милосердна, вона завжди приймає з радістю блудного сина, відкриває свої обійми кожній заблуканій овечці.
Церква знає: в жодному людському серці немає зради настільки остаточної, що її вже не можна було б пробачити. Тому з невимовним співчуттям дивиться на тих, які довгі роки роблять вигляд, що не знають її, і шепоче: Хіба має значення те, що ви так далеко відійшли від мене, якщо я завжди була біля вас? Сьогодні також Церква з глибини свого материнського серця дає людям XX сторіччя такий же захист, який являла собою для тих з IV. Перед лицем великих історічних бурь, у світі, який потерпає від варварства так часто, що вже не знає, який сенс має людське життя, у світі, який підозрює усіх, не без винятку себе, вона єдина справляє враження, що добре знає, куди йде і, незважаючи на спроби звинувати її у стараннях грати роль у суспільному чи політичному житті, показує непохитні істини. Світу, що потерпає від насилля, в якому, здається, людина вбачає лише трагічний фаталізм власної волі знищувати, – продовжує Данієль-Ропс, – Церква повторює просте і так потрібне вчення, повторює урок любові, який сама отримала на схилах галилейських гір і який на Голготі запечатала Божа кров – вона постійно залишається Ecclesia Mater. (пор. РпВ).
пропозиції запитань для ділення:
- якою є моя віра в Церкву?
- які бачу можливості для зростання в блаженствах?
- які благодаті отримав в Церкві?
(до недільних читань 25.10)
Ви є Божою нивою, Божою будівлею. Згідно з Божою благодаттю, яка мені дана, я, немов той мудрий будівничий, поклав підвалину, а інший будує на ній. Тож нехай кожний пильнує, як будує! Адже ніхто не може покласти іншої основи, крім уже покладеної, а нею є Ісус Христос. Хіба не знаєте, що ви – храм Божий, і що Божий Дух живе в вас? Якщо хто нищить Божий храм, того знищить Бог, адже Божий храм святий, а ним є ви. (1 Кор 3, 9б-11. 16-17)
тема: Ви, святий Божий храм!
активізуючий засіб:
Намалюйте, або опишіть, як буде виглядати ваш майбутній будинок та відносини в родині!
духовний коментар:
Християни, “прищеплені хрещенням до Містичного Тіла Христа, – підкреслює Собор, – і зміцнені силою Святого Духа у миропомазанні, призначені самим Господом до апостольства. […] Апостольство здійснюється в вірі, надії і любові, які Святий Дух розливає в серцях усіх членів Церкви. Більш того, заповідь любові, яка є головною заповіддю Господа, спонукає усіх вірних дбати про славу Бога і про вічне життя для всіх людей” (DA 3). Таким чином, все, що ти робиш, повинно служити будуванню і поширенню Божого Царства.
Ти отримав скарб і надзвичайний дар, який не можеш зберігати єдино для себе. Так би ти закопав його. Ти маєш цей безцінний скарб передавати іншим, маєш ним ділитись. Ти маєш свідчити про те, чим ти був обдарований, що відкрив, що любиш і що звершив в тобі Святий Дух. Чим більше ти будеш слухняний Святому Духу, тим в більший мірі Він відтворить в тобі образ Христа і, поглиблюючи в твоєму серці любов до Церкви, зумовить, що ти будеш вірний своєму покликанню до апостольства.
Йоан Павло ІІ колись запитував Францію: “Чи ти вірна благодаті свого хрещення?”. Це питання звернене також до тебе: Чи ти вірний благодаті святого хрещення? Чи ти вірний благодатям миропомазання? Чи зростає в тобі почуття відповідальності за обличчя і життєвість твоє Церкви, твоєї дієцезії, парафії?
Обряди миропомазання відносяться до конкретних форм свідчення про Христа, яке завжди повинно випливати з віри та любові. Бо ти маєш свідчити про того, Хто за тебе помер і воскрес, Хто помер і воскрес за тих, серед котрих ти свідчиш про Нього. Це твоє апостольство має бути зміцнюване Святим Духом у поставі служіння іншим. Ти маєш теж просити Святого Духа про благодать мужності, так необхідну для того, щоб захищати віру і взяти на себе труд апостольства.
Миропомазання залишиться для тебе невідкритим таїнством, якщо ти не відкриєш Святого Духа, якщо не пізнаєш, що Він тебе постійно очищує і відновлює, що формує в тобі синівську поставу перед Богом Отцем і молиться в тобі словами дитини: “Авва – Отче”. Якщо це відкриєш, Він буде обдаровувати тебе Христовим миром, якого не може дати світ. Тож над усе скеруй своє серце до убогих, щоб спішив до них з допомогою, не лише матеріальною, але також духовною, звіщаючи їм Добру Новину про спасіння і любов Бога, яку ти сам будеш досвідчувати чимраз більше. (пор. РпВ).
пропозиції запитань для ділення:
- як виглядають мої відносини з Христом?
- які діяння, натхнення Святого Духа відкриваю в собі?
- як виглядає моє апостольство?
(до недільних читань 18.10)
Того часу фарисеї пішли і зібрали раду, щоби зловити Його на слові. І послали до Нього своїх учнів з іродіянами, кажучи: «Учителю, знаємо, що Ти є правдомовний, навчаєш Божої дороги по правді і не зважаєш ні на кого, бо не дивишся на обличчя людей. Тож скажи нам, як Ти вважаєш: чи належить давати податок кесареві, чи ні?» Знаючи їхнє лукавство, Ісус сказав: «Навіщо випробовуєте Мене, лицеміри? (Мт 22,15-18)
тема: Віддати, щоб знайти!
активізуючий засіб:
Спробуйте описати лицемірство. Коли людини до нього вдається і чому?
духовний коментар:
Однією з форм зустрічі з Богом і глибшого пізнання таємниці Його любові до тебе може бути відшукання себе в Серці Христа.
Під час страждання на хресті Христос збирає в своєму Серці усіх людей:
грішників і святих, добрих та поганих, віруючих та невіруючих, бо прагне усіх занурити та очистити у любові свого Пресвятого Серця.
Палаючий в Серці Ісуса вогонь любові може очистити усе людство – це завдяки цій любові усі ми відкуплені. Але не всі хочуть її прийняти.
Ти також маєш своє місце в Серці Христа – разом з твоїми гріхами та невірностями. Це Серце, пробите списом і обвите терновим вінцем, огортає тебе неосяжною любов’ю. А ти – як тернина і як спис – не раз пробиваєш його. Він однак залишає тебе в своєму Серці. Коли б тебе усунув – ти загинув би. Ісус занурює в своїй любові також і тих, котрі в Нього не вірять, і тих, котрі Його ненавидять, бо інакше вони перестали б існувати. Усі ми залишаємось в Його Серці,
бо усі ми – діти Бога.
Ти не можеш бути в повноті учнем Христа без віри в те, що попри свою гріховність, ти занурений в любові Його Серця. Без віри в Його любов тобі забракне переконливої мотивації для життя Євангелієм. Лише коли повіриш, що тебе люблять, тоді приймеш перед лицем труднощів, які є понад твої сили, поставу дитини, яка довірливо стоїть перед Отцем, і наберешся відваги заглянути в глиб безодні власної марності.
У підвалин усякого зла криється твоя можливість сказати Богові – ні.
Ти вільний – можеш не прийняти любові, можеш не вірити, що до життя ти покликаний Богом і Ним запрошений до вічної любові в майбутньому житті.
Коли слабне твоя віра, пробуй якнайчастіше віднаходити себе у Серці Бога:
на молитві і в звичайних хвилинах дня, особливо, коли ти пригнічений тягарем клопотів, а несіння цього тягарю здається тобі безсенсовним та безнадійним.
Ніщо не безнадійно для того, хто повірив, що він – у серці Бога. (пор. ДЛ).
пропозиції запитань для ділення:
- як віддаю мою гріховність Богові?
- які благодаті отримую з Його Люблячого Серця?
(до недільних читань 4.10)
Слухайте іншу притчу. Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, винайняв його виноградарям і відійшов. Коли ж настала пора винозбору, послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяти від них плоди, йому належні.
А виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, кого ж укаменували.Тоді він послав інших слуг, більше від перших, але ті вчинили й з ними те саме.Наприкінці послав до них свого сина, кажучи: Матимуть пошану до мого сина. (Мт 21, 33-37)
тема: Пошана, яка приносить плід!
активізуючий засіб:
Подумай, як би ти описав чавильню винограду? Що спонукає тебе жити так, щоб приносити плід? Що є твоєю чавильньою?
духовний коментар:
Фарисей не був грабіжником, шахраєм, перелюбцем… Правда, це вимагало його співпраці з Божою благодаттю. Проте гордощі з-за цього і вивищення над іншими були зневажанням Бога.
Ця людина обкрадала Бога зі слави, належної Йому самому, щоб будувати славу для себе. Виносилась і пишалась перед Богом тим, що їй не належало. На додаток з приводу цих Божих благодатей зневажала інших людей. Не стала перед Богом в правді та не визнала своєї нікчемності – того, що, якби Бог не вберіг її, могла б вчинити будь-який гріх. Вона не визнавала також скоєних гріхів – не бачила своїх гріхів занедбання, гріхів марнування та надуживання Божими благодатями. А все, що було в її житті добре, приписувала собі.
Була несправедлива в стосунку до Бога і тих, котрих мала за ніщо – тих “злодіїв, шахраїв, перелюбців”…
Чи заслуговувала вона в очах Христа на виправдання?
Так буває і з нами – стаючи перед Богом ми визнаємо два-три якихось дрібних грішка, а цілу безодню нашої грішності обходимо мовчанням:
мовчимо про гріхи занедбання,
про гріхи змарнованих благодатей,
про ті гріхи, від яких Бог нас безперервно вберігає.
Бог прагне нашого виправдання,
але не назве справедливим того, хто не хоче визнати власну нікчемність
і приписує Божі дари собі.
Ти – лише посудина. Стаючи перед Богом, довірся Його милосердю
і визнай правду про себе, так, як це зробив митар,
тоді Бог зглянеться на твою марність і змилосердиться над своїм створінням:
перемінить його, освятить, наповнить собою. (пор. ДЛ).
пропозиції запитань для ділення:
- якою є моя молитва? якою прагну, щоб була?
- коли отримую насолоду від молитви? - що ще, мій Господь мені не вчинив?
| Причіплений файл | Розмір |
|---|---|
| 25_квітня.doc | 88 КБ |
